Я хотіла допомогти синові, а опинилася зайвою у власному житті: історія матері, яка віддала себе сім’ї
Я завжди була з тих жінок, що живуть заради дітей. Від безсонних ночей, коли син був малюком, до тривог за його майбутнє, коли він став підлітком. Я рано сивіла, багато чого віддала, на багато йшла, але робила це з любов’ю — адже Орест у мене один-єдиний. А коли йому виповнився 31 рік, я подумала, що настав час трохи подбати й про себе.
Орест одружився вісім років тому. Ми зі свояками оплатили весілля, а я подарувала їм конверт із грішми — нехай самі вирішують, на що їх витратити. Молоді одразу після весілля знімали двокімнатну квартиру в гарному районі Львова. Мені подобалось, що вони справлялися самі — не кожна пара може дозволити собі жити окремо.
Але через кілька років у них почалися фінансові труднощі. Тоді син прийшов до мене по допомогу. У мене був пасивний дохід — я здавала квартиру, що дісталася мені від батька колишнього чоловіка. Орендар був чудовий: самотній чоловік, без скандалів, платив вчасно, не скаржився. Та, дізнавшись, що невістка вагітна, я вирішила — треба допомагати.
Я виселила квартиранта й віддала житло синові з невісткою. Подумала — ну, відмовлюсь на час від улюблених вареників з вишнями, потерплю. Адже допоможу родині. До того ж невістка раптом стала до мене ласкавою — запрошувала в гості, цікавилася моєю думкою.
Минуло три роки. Три роки вони жили в тій квартирі, не платя ні копійки. А я все не наважувалася попросити їх переїхати. Знаєте, коли гарні стосунки — наче пастка. Важко бути «поганою», яка нагадає про борг. Але я почала помічати, що сама почала втомлюватися: сонливість, важкість, зайва вага. Їм що попало, бо економлю. Усе заради них.
І от одного разу я наважилася. Спокійно, без претензій, запитала сина: «Оресте, чи не час уже пошукати своє житло? Тут далеко тобі до роботи, а пропозицій повно». Він лише віджартувався. А невістка додала, що «дитина ще мала, нехай трохи поживуть».
Я спробувала пояснити, що бути матір’ю — не значить жертвувати собою вічно. Що можна знайти квартиру ближче до дитячого садка. Та розмова пішла не в той бік. Вони образилися. А я почулася винуватою. Винуватою за те, що просто захотіла пожити нормально.
Через тиждень свояки запросили мене на день народження якогось родича — кажуть, ми бачились на весіллі. Я не хотіла йти, та вони наполягали: мовляв, подарунок не потрібен, просто приходь. Ну я й прийшла.
Там мене чекав сюрприз. Усі погляди були прикуті до мене. Тема застілля — моя «жорстокість»: мовляв, як можна позбавляти молоду родину житла? Що важливіше — гроші чи нормальне життя сина й онука? Десять людей, і всі засуджують. Ніхто не хотів слухати, як мені було ці роки.
У результаті домовилися, що Орест із сім’єю залишаться в квартирі, але тепер платитимуть — символічну суму, половину ринкової. Насправді — ще менше. А я оА я тепер сиджу вдома, дивлюся у вікно й думаю — чи справді кохання матері повинно коштувати їй власного щастя.
