Мaти привeзлa Кoлю дo диTяч0гo бyдиHкy зi словaми: «Я нe мoжу йoгo прoг0дувати, вiн тaк бaгатo їcть!»

Вже десять років я працюю на посаді завідувачки місцевого диTячим будиHком. Відверто кажучи, Bажко, справді. Bажkо дивитися в очі дітям, яких ніхто не пригортає перед сном до грудей і не водить в аквапарк на день народження, як дітей, яких виховують у сім’ях. Дуже хочеться, аби кожен з вихованців зміг відчути, що таке батьківська любов, тому я завжди йду назустріч парам, які хочуть взяти дитину в сім’ю. Але іноді хочеться плакати від того, як наші люди ставляться до усиновлених дітей.

Є у нас хлопчик Миколка. Він змалечку дуже кмітливий, відкритий і легко йде на контакт. Не можу пригадати жодного випадку, коли б він не слухався — так сильно намагається заслужити любов дорослих. Можливо, саме тому його дуже швидко всиновила молода пара. Коля був такий щасливий! Мама була красива і добра, завжди посміхалася до нього, а з татом хлопчик любив кататися на машині і гратися залізничною дорогою вечорами. Потяг там був ого-го який! Червоний, великий! Нові батьки завжди добре доглядали за хлопчиком і гарно одягали. Але одного дня тато покликав Колю на серйозну розмову і сказав, що йому доведеться повернутися до дитячого будинку, тому що мама вагітна і у неї скоро буде рідна дитинка.

Колька не міг повірити, він не хотів втрачати сім’ю, просив батьків не віддавати його, обіцяв любити молодшого братика чи сестричку міцно-міцно і ніколи не ображати — але нічого не допомогло, сім’я привезла хлопчика назад. Повернули, наче зіпсований товар, куплений помилково в магазині, їй-богу! Він ще довго плакав, стоячи біля вікна — сподівався, що повернуться, передумають.

А потім відійшов, ніби забув, і згодом його знову всиновили. І знову ненадовго — друга мама привезла Миколку назад через півроку:

— Ви зрозумійте, я не можу його навіть прогодувати, він стільки їсть! І ще й перебирає, — виправдовувалася вона.

Колька потім розповів, що мама вирішила відмовитися від нього тому, що він попросив посмажити йому картоплю на обід, замість того щоб вкотре їсти прісну кашу без молока і солі.
Наступних горе-батьків хлопчик розчарував тим, що не мав схильності до музики. У них, бачите, династія професійних музикантів, а у нього слуху немає, геть безнадійний.
І так чотири рази за всі ці роки, чотири! Забирають, обіцяють, дають дитині надію, а потім привозять назад — не підійшов, не змогли.

А в кінці минулого літа у нас почався ремонт у приміщенні, де діти навчалися, тому місцева влада дала дозвіл на те, щоб вихованці з навчального року могли відвідувати звичайну школу поблизу. Майже одразу Миколка здружився з новим однокласником Мішою. Іноді Міша навіть запрошував Колю до себе в гості, вони гралися, а Мішина мама годувала хлопців свіжими вареничками.

Мене дуже радувало те, що у Колі з’явився справжній друг, але я боялася, що коли доведеться повернутися до навчання в дитбудинку, хлопчик знову втратить близьку людину, як це вже траплялося раніше. Тому я вирішила з’ясувати все наперед і пішла на розмову до Мішиної мами. Жінка з розумінням поставилася до моїх пересторог і сказала, що хлопчики зможуть бачитися час від часу і гуляти іноді разом, навіть коли Микола повернеться до дитячого будинку.

Через кілька місяців ремонт закінчився, хлопці почали бачитися набагато рідше, і коли зустрічалися, стрибали від радості. А через кілька тижнів до мене в кабінет увійшла мама Міші:

— Галино Олегівно, я довго думала над цим, тому не переживайте — моє рішення зважене і остаточне, я не передумаю. Я хочу всиновити Колю. Звикла так до нього за осінь, як рідний мені став! І Михась мій постійно тільки про нього і говорить, теж скучає.

— А ти хочеш, Коля? — запитала я хлопчика, покликавши його на розмову.

— Я дуже хочу, пані Галя! — його очі аж сяяли від радості і надії на сім’ю.

— Тоді вирішено. У Миколи якраз день народження через два дні, відсвяткуєте вже сім’єю, — сказала я.

Як же ми всі сміялися, коли на питання нової мами «Що тобі подарувати на день народження?» хлопчик без вагань відповів: «Велику повну тарілку смаженої картоплі!».

— Тоді домовилися! — погодилася Мішина мама. — Найбільшу, яку тільки маю.

Зі спокійним серцем я оформила всі документи і відпустила Кольку в його нову родину. І цього разу щось мені підказує, що його більше не зрадять, у нього буде любляча дбайлива мати та найкращий брат і друг.

Оцініть статтю
Джерело
Мaти привeзлa Кoлю дo диTяч0гo бyдиHкy зi словaми: «Я нe мoжу йoгo прoг0дувати, вiн тaк бaгатo їcть!»