**Щоденник**
— Доброго ранку, матусі. Як ваші справи? — У палату післяпологового відділення увійшла приваблива лікарка-акушерка. У білому халаті та накрохмаленому чепчику вона виглядала елегантно й мило.
Підійшла до ліжка біля вікна, де лежала юна мама, обернувшись до стіни.
— Шевченко, не вдавайте, що спите. Переверніться на спину, треба оглянути живіт.
Дівчина неохоче послухалася. Катерина відразу впізнала її — вони разом народжували минулої ночі. Лікарка відкинула ковдру, підняла поношену сорочку й обережно прощупала живіт.
— Чудово. Незабаром принесуть сина на годування. Ви готові? — запитала вона, накриваючи пацієнтку.
Молода матір розплющила очі з жахом.
— Я не буду його годувати.
— Чому це?
— Не приносьте його, будь ласка.
— Що таке, Шевченко? Ти ж хочеш відмовитися від дитини? — здогадалася лікарка.
Дівчина кивнула. Лікарка суворо подивилася на неї.
— Добре. Я закінчу обхід, і ми поговоримо. Подумай.
Вона різко відвернулася й підійшла до Катерини.
— Як у вас справи? Все гаразд. Другі пологи? Принести малюка на годування?
— Так, звісно, — поспішно відповіла Катерина.
Лікарка ненадовго затримала погляд, ніби хотіла щось додати. Потім зітхнула й вийшла.
Коли двері зачинилися, Катерина сіла на ліжку й звернулася до сусідки:
— Як тебе звуть? Ми разом народжували. Ти трішки раніше. Скажи, чому не хочеш бачити сина?
Мовчанка.
— Мому синові вже п’ять… — Катерина задумалася, а потім різко спитала: — Він кинув тебе? Аборт вже був неможливий? Думаєш, не витягнеш сама? Знаєш, як кажуть: коли Бог дитину дає, то й на дитину дасть.
Спина сусідки напружилася ще більше.
— Твого хлопчика відвезуть до будинку малюка. Він ніколи не відчує тепла мами — твого тепла. За ним доглядатимуть чужі. Він дивитиметься їм у вічі, сподіваючись, що хоч одна — його рідна. Але жінки приходитимуть і йтимуть, бо в них свої діти. А твій синок плакатиме й кликатиме маму.
Потім його переведуть до дитбудинку. Він усе життя шукатиме тебе. Гадаєш, забудеш? Викреслиш його? Пройде час, і ти шкодуватимеш. А якщо його всиновлять, іншу жінку він називатиме мамою…
— Чому ви всі лізете у моє життя?! Ви ж нічого про мене не знаєте! — голос дівчини затремтів від сліз.
— Так, не знаю, — погодилася Катерина. — Але від дитини просто так не відмовляються, особливо переживши пологи й почувши її перший крик.
Вона розповіла свою історію.
Вийшла заміж на третьому курсі. Державні екзамени здавала з великим животом. Муж мріяв про сина, але батьком так і не став.
Коли повернулися з пологового, очікувала нову коляску, ліжечко, речі. Але свекруха привезла старе — від онучки. Чоловік узяв поношену коляску у знайомих. «Грошей немає», — казав.
Серце боліло, коли її син носив рожеві кофточки після дівчаток. Навіть коли чоловік почав добре заробляти, вдягав сина в речі після племінників.
Вона крутилася як білка в колесі. Чоловік докоряв, що не працює. Але коли вийшла на роботу, він узяв кредит на дорогу машину.
Одного разу дізналася про коханку. «Подивися на себе», — кинув він.
Забрала сина й пішла до батьків. Незабаром колишній оселив у їхній квартирі коханку.
Перед розлученням він благав не подавати на аліменти. Обіцяв давати більше. Вона не повірила — і правильно.
На роботі зустріла чоловіка, який став справжнім батьком її синові. Вони одружилися, з’явилася донечка.
— Перший шлюб часто невдалий. Ми поспішаємо, нерозумні. Шукаємо кохання, а треба гарного батька для дітей. Ти молода й гарна. У тебе все вийде.
— Мама сама порадила залишити дитину, — тихо сказала сусідка.
— Пустощі! Візьме внука на руки — і розтане. А тепер дивись… — У палату увійшла медсестра з немовлям.
— Ось ваша донечка. Умієте прикладати до грудей?
Катерина притиснула малечу, розглядаючи знакомі риси.
— А мені сина принесете? — почула вона біля сусіднього ліжка.
Медсестра зупинилася.
— Ви Шевченко? Добре. Зараз принесу.
Катерина усміхнулася.
— Мене звати Олеся. А тебе Катерина? Ти допоможеш мені? Я нічого не вмію й дуже боюся.
Незабаром Олеся тримала на руках сина. Він жадібно взяв грудь.
Їх виписали разом. Олесю зустрічала мати, Катерину — батьки й чоловік із сином.
Вони часто гуляли в парку з колясками. Незабаром до Олесі повернувся хлопець, і вони одружилися.
Ось так. А могла б відмовитися від дитини й позбавити себе материнського щастя.
Шлюб — як лотерейний квиток. Ніколи не знаєш, яким виявиться твій чоловік. Інколи потрібні роки, щоб це зрозуміти.
Хай у кожної дитини будуть люблячі мама й тато.
