Відвідуючи доньку на цвинтарі, мати побачила на лавочці незнайому дівчинку, яка щось шепотіла до портрету на памятнику. Її серце завмерло.
Крізь щільні штори пробивалися останні промені вечірнього світла, розливаючись по дорогому перському килиму втомленими, тьмяними смугами. Повітря у вітальні, зазвичай наповнене ароматом рідкісних квітів і витонченими нотками парфумів, сьогодні здавалося важким, наелектризованим у ньому висіло передчуття бурі.
Знову Софійка? Володимире, ти справді вважаєш, що я зобовязана за нею доглядати? голос Оксани, зазвичай мякий і спокусливий, тремтів від прихованої люті. Вона стояла посеред кімнати, бездоганна у шовковому халаті, ніби виточена з порцеляни, й кидала на чоловіка викликаючий погляд. У неї є няня! А ще твоя колишня дружина, її бабуся! Чому я знову маю все кидати?
Володимир, чоловік із сивиною на скронях і твердою, впевненою поставою, не піднімав очей від паперів. Його спокій був оманливим, як передгрозова тиша.
Ми вже говорили про це, Оксано. Двічі на місяць. Два суботніх вечори. Це не прохання, а мінімальна умова, яку ти приймаєш, стаючи моєю дружиною. Марії потрібно перепочити. А моя «колишня дружина», якщо тобі так подобається її називати, живе в іншому місті й рідко бачить онуку. Софія моя кров. І, до речі, донька Наталі. Твоєї колишньої подруги.
Останні слова він вимовив із ледь помітним натиском, але Оксана відчула його, як удар. Цей звязок найбільше її бісило.
Подруги вона гірко посміхнулася. Тієї самої Наталки, що кинула все й народила дитину від першого-ліпшого, залишивши тебе розгрібати наслідки?
Слова вирвалися, перш ніж вона встигла зупинитися. Оксана миттєво замовкла, прикусивши губу. По спині пробіг холод. Вона побачила, як Володимир повільно відклав документи, підняв на неї погляд важкий, без жодної емоції. У памяті спалахнув той момент півроку тому: Софійка випадково пролила сік на диван, Оксана схопила її за руку, закричала в обличчя і раптом зявився він. Без крику, без жестів. Підійшов, мяко відвів її руку й тихо, з крижаною чіткістю, промовив:
Якщо ти доторкнешся до неї ще раз якщо з нею щось станеться через тебе я поламаю тобі всі пальці. Поступово. Ти зрозуміла?
Вона зрозуміла. Тоді, як і зараз, вона усвідомлювала: ця людина, що подарувала їй розкіш і врятувала від злиднів, не любить її. Він терпить. А вона його боїться. До тремтіння. І тікати нікуди. Думка про повернення в ту крихітну квартиру, де її чекали пяні батьки, була страшнішою за будь-яке покарання. Вона сама замкнула себе в цій позолоченій тюрмі, і тепер тюремником була маленька дівчинка.
Оксана миттєво змінила тон. Очі наповнилися сльозами, голос став лагідним, як мед.
Володеньку, пробач Я не хотіла. Просто я так втомилася У мене важливий прийом у лікаря, я чекала два тижні, не можу пропустити.
Але Володимир уже не слухав. Він лише відмахнувся від її виправдань, ніби від набридливої мошки. Уся його увага була прикута до дверей, звідки лунав дзвінкий дитячий сміх. Там, у ігровій, на підлозі сиділа Софійка й разом із нянею Марією будувала вежу з кубиків. Обличчя Володимира миттєво перетворилося суворість зникла, очі наповнилися теплою, майже святою ніжністю. Він підійшов, підхопив дівчинку, закрутив у повітрі. Софійка реготала, обіймаючи його за шию.
Оксана спостерігала за цією сценою з вітальні. Серце стискалося від крижаної, киплячої всередині ненависті. Вона була чужою у цьому світі. Зайвою. Декоративним елементом у розкішній квартирі. І поки існує Софія, так буде завжди. У її голові, загартованій роками боротьби за виживання, дозрівало холодне рішення. «Не бійся, подумки звернулася вона до дівчинки. Сьогодні ми з тобою попрощаємося, маленька перешкода».
З юності вона чітко знала, чого хоче. Краса її єдина зброя й капітал. Поки її подруга Наталя мріяла про кохання і писала вірші, Оксана вивчала списки багатіїв. Вибір впав на Володимира батька Наталі, на двадцять пять років старшого, але власника всього, про що вона мріяла: влади, грошей, статусу.
Зрада? Слово, яке для неї не мало сенсу. Вона без вагань спокусила батька своєї найкращі
