Оленко, терміново! Щойно в крамниці бачила твою невістку. Вона купувала отруту для щурів. Аж дві пачки! Каже, миші завелись. Але ж я знаю у тебе жодних мишей нема!
У Олени підкошились ноги. Ось воно що! Так ось як вона вирішила будинок собі привласнити!
Барсику, друже мій, зітхнула жінка, виходячи на подвіря з мискою каші. Залишились ми з тобою самі на цьому світі.
Пес підняв морду, вдячно лизнув їй руку й взявся за їжу. Олені Петрівні виповнилось шістдесят чотири, але виглядала вона молодшою міцна, статна, з акуратно зачесаним сивим волоссям.
Лише очі видавали пережите горе у них застигла така туга, що дивитись було боляче.
Півроку тому Віталій загинув на мотоциклі. Купив собі «залізного коня» до ювілею, казав мрія з дитинства. Олена відмовляла, але хіба синові заперечиш? А за місяць дзвінок з лікарні. Не впорався з керуванням на повороті.
Після похорону Софія забрала Максимка й поїхала до своїх батьків у Київ. Спочатку дзвонила, давала поговорити з онуком, потім почала відповідати все рідше.
Олена намагалася наполягати на зустрічах за законом мала право бачити онука. Але Софія то посилалась на хворобу дитини, то на зайнятість.
А потім взагалі змінила номер. Олена поїхала за адресою сусіди сказали, що Софія з батьками квартиру продали й переїхали в інше місто. Куди ніхто не знав.
Гей, Оленко! почувся голос через паркан. Як справки?
То був сусід Іван Степанович, бадьорий семидесятирічний вдівець. Вони з чоловіком дружили сімями, а коли того не стало, Іван почав піклуватись про сусідку.
Жива, Іване, куди я дінусь, посміхнулась Олена. Заходь, чаю випємо.
Коли мені чаювати, махнув рукою сусід. До міста збираюсь, в аптеку та по продукти. Тобі щось привезти?
Дякую, у мене всього достатньо.
Ну, дивись. А то я тебе знаю сидиш тут, як пугач, нікуди не виходиш. Не діло це, Оленко. Треба жити.
Іван пішов, а Олена повернулась у хату. У передпокої на стіні висіли фото все її життя, як на долоні.
Ось молоді з чоловіком на весіллі, ось Віталик робить перші кроки, ось вже дорослий син із дружиною та маленьким Максимом. Усі посміхаються, щасливі.
Жінка важко зітхнула й пішла на кухню. День тягнувся нескінченно. Вона ввімкнула телевізор, але дивитись не могла усе здавалось чужим.
Взялася за вязання, але пальці не слухались. Зрештою лягла спати раніше, сподіваючись, що уві сні знайде спокій.
Мамо, мамо!
Олена розплющила очі. Перед нею стояв Віталій молодий, усміхнений, у тій смугастій сорочці, яку вона йому на день народження подарувала.
Віталю! схлипнула жінка. Сину мій!
Не плач, мамо. Я прийшов попередити. Будь обережна. Зло поруч, дуже близько. Стереги себе.
Що ти кажеш? Яке зло? Віталію!
Але син уже розчинявся у ранковому тумані. Олена прокинулась у сльозах. За вікном займався світанок, півні співали. Сон був таким ясним, ніби Віталій справді приходив.
Жінка встала, вмилась холодною водою й вийшла надвір. Ранкове повітря було свіже й чисте. Десь за річкою здіймався туман. Краса така, що серце німіло.
Бабусю Олено! Бабусю Олено!
До хвіртки бігла дівчинка років восьми Оринка, онука покійної подруги Олени. Батьки дівчинки загинули в аварії два роки тому, і вона жила в дитячому будинку.
Олена часто навідувала її, приносила солодощі, допомагала з уроками.
Оринко, сонечко! Що так рано?
Нас сьогодні на збирання яблук везуть. Я до вас заскочила попрощатись. Повернуся аж через тиждень.
Стривай, Олена швидко зайшла в будинок і повернулась із пакетом. Ось, візьми. Тут пиріжки з вишнями, груші з саду та цукерки. Поділись із дітьми.
Дякую! Дівчинка міцно обійняла жінку. Я вас дуже люблю!
І я тебе, дитинко. Бережи себе.
Оринка пішла, а Олена довго дивилась їй услід. Скільки разів вона думала забрати дівчинку до себе! Але самотній літній жінці опіку не дають.
Потрібна повна сімя, кажуть у опіці, стабільний дохід, медичні довідки. А в неї ж нікого нема.
День пройшов у звичайних клопотах. Олена полола город, годувала курчат, готувала вечерю. Ввечері зовсім зморилась і рано лягла спати. І знову прийшов сон.
Цього разу Віталій стояв біля ворот і махав рукою, ніби намагаючись зупинити когось.
Не пускай! кричав він. Мамо, не впускай у дім! Небезпека!
Олена прокинулась від стукоту в двері. На годиннику була десята вечора. Хто міг прийти в такий час?
Хто там? спитала вона, не відчиняючи.
Олено Петрівно, це я, Софія. Відкрийте, будь ласка!
