—Мамо, годі вже читати нотації! Ми з Мар’яном думали про дитину ще років через три… Як мінімум через три! Зараз у нас купа проектів, планів, нарешті-то відпустка в Туреччині. Яка дитина, мам? — У голосі доньки почулося таке роздратування, що Ганна Іванівна поспішила закінчити розмову.
Молоді, красиві, амбітні, з планами підкорити цей світ. І раптом — несподівана вагітність.
—Донечко, будь ласка, нічого не роби, поки ми не з’їздимо в Світанкове… — тихо попросила мати.
***
Скільки Оля пам’ятає себе, вони завжди святкували мамин день народження в Світанковому, хоча дівчинці не дуже подобалися ці поїздки: тиха родинна вечеря при свічках, а вранці — відвідини церкви.
—Тату, а чому на мамин день народження ми завжди їдемо в це село? Там така нудьга!
—Без Світанкового не було б ні тебе, ні мами… навіть мене, мабуть. Зрозуміла? — Зрозуміла, — пробурчала донька, хоча насправді нічого не зрозуміла.
А цього року батька не стало — інфаркт. Бачачи, як мати цілими днями плаче, не виходить з кімнати, Оля сама запропонувала їй поїхати в Світанкове на вихідні.
—Олю, я думала, ти не виносиш Світанкове.
—Я тебе люблю, мамо… Поїдемо тільки вдвох, Мар’яна з роботи не відпустять.
***
Спеку вщухло, і щось чарівне розлилося в повітрі. Ганна вийшла на ґанок, вдихнула повними грудьми запах свіжоскошеної трави та суниць.
—Шкода, що Олексій цього не бачить…
—Мамо, а пам’ятаєш, як ми з татом пекли тобі торт на день народження? Борошно було скрізь: на кухні, на ґанку, у бесідці, навіть у лазні… А ти не сварилась — просто засміялась і сказала, що потрапила в казку, — Оля посміхнулася й накинула матері пледик на плечі.
—Донечко, я хотіла поговорити з тобою про твою вагітність.
— Вби.ти не можна залишити… — Оля важко зітхнула й заплющила очі. — Мамо, не починай, ми з Мар’яном уже все вирішили. Наш вибір — свобода!
—Дочко, не перебивай мене… — Ганна Іванівна відчула, як у горлі стиснувся комок, а очі заповнились сльозами. — Ти ж знаєш, що ти пізня дитина. Лікарі категорично забороняли мені народжувати. Я мала померти під час пологів із 100% ймовірністю.
—Мамочко моя… — Оля міцно обняла матір, відчуваючи, як та тремтить.
—Не перебивай… Коли Олексій дізнався, що я вагітна, дуже мучився, навіть знов почав палити. Він шалено хотів дітей і любив мене більше за життя. Олексій одразу сказав, що без мене не зможе жити. Тоді моя подруга Наталка запросила нас до себе в Світанкове. Я їхала попрощатися з усіма. Та й чоловіка хотіла підготувати. Але рішення я прийняла одразу — ти мала жити на цій землі замість мене.
—Ти заради мене… — Оля переривчасто дихала, намагаючись не розплакатися.
—Рішення я прийняла, але як сказати Олексію — не знала. Стала ходити до церкви, просити допомоги в Матері Божої.
Одного разу повертаюся, а у сусідів горить сарай. Дивлюся — собака забігла в полум’я, вискочила, викинула на землю клубочок і знов кинулася в вогонь. Перекриття обвалились. Раптом собака з’явилася з щеням у зубах. Вся обгоріла, очі вже не бачила. Підповзла до щенят, нюхає, перевіряє, живі. Зрозуміла, що не всіх врятувала — і знову кинулася в пожежу. Виповзла через п’ять хвилин, поклала третього щеня мені під ноги, торкнулася носом мого обличчя, злизала сльозу… і застигла.
Олексій підбіг, а я реву, щенят до грудей притискаю. Більше він нічого не питав. Зрозумів, що я народжу. Тільки очі в нього були червоні аж до твоєї появи на світ.
Ти народилася вчасно і абсолютно здоровою. Лікарі тільки розводили руками й казали, що дива ще бувають, — очі матері заблищали, а обличчя розгладилося.
—Мамо, а чому ви ніколи не розповідали мені цю історію?
—Не знаю… Можливо, ще не настав час.
***
А рівно через рік Оля з Мар’яном подарують Ганні Іванівні невеликий будиночок у Світанковому. Донька сидітиме на ґанку, ніжно тримаючи на руках маленького синочка.
—Мамо, це наш із Мар’яном найкращий проєкт, наше щастя. Мені страшно уявити, що я могла втратити найдорожче заради якоїсь міфічної свободи.
Ганна Іванівна загадково посміхнеться і тихо прошепоче:
—Не дарма ми на цій землі життя прожили…
