Мамо, я нам бабусю знайшов! Вона на вулиці сиділа й плакала! вигукнув син. Я навіть не здогадувалася, наскільки зміниться наше життя після тієї зустрічі…
У шестирічного Марка від старих чобіт відліпилася підошва єдине осіннє взуття. Повернувшись зі школи, він волочив ногу, аби не відірвати підошву зовсім. Мати купувала ці чоботи минулого місяця і хлопчику було кривдно. Він знав: мама працює на дві роботи, приходить увечері, падає спати прямо на дивані, навіть не перевдягнувшись. Мама добра, сварити не буде, але Марко себе винуватив не вберіг!
Хлопчик сів на лавку біля зупинки тролейбуса, притискаючи підошву до асфальту. Раптом почув тихе ридання. На іншому краю лавки сиділа літня жінка в акуратному пальті. Біля неї велика картата торба. Її очі, почервонілі від сліз, тремтіли, хоча надворі було не так уже й холодно.
Марко забув про свої чоботи. Він присунувся ближче й обережно торкнувся бабусиної руки:
У вас теж взуття зіпсувалося? співчутливо спитав він.
Жінка здригнулася, подивилася на скуйовдженого хлопця й сумно посміхнулася:
Ні, синочку… У мене не чоботи порвалися… У мене життя розірвалося на шматки…
Її звали Ганна Василівна, їй було шістдесят вісім. Все життя працювала медсестрою й сама виховала єдиного сина, Богдана. Коли син одружився, Ганна Василівна прийняла невістку як рідну. А місяць тому Богдан запропонував: «Мамо, продай свою двокімнатну квартиру, додамо наші заощадження купимо великий будинок під Києвом, будемо разом! Для тебе сад, свіже повітря…» Бабуся зраділа давно мріяла про велику, дружну сімю.
Квартиру швидко продали. Гроші забрав син «оформляти» дім. А сьогодні зранку вони посадили Ганну Василівну з речами в авто, відвезли на околицю й, виставивши з машини, невістка холодно сказала: «Почекайте тут годинку ми заберемо документи й повернемось за вами». Та не повернулися й не подзвонили. Шість годин Ганна Василівна сиділа на зупинці. Телефон сина відключений. Вона зрозуміла більше її ніхто не забере. Рідний син залишив її просто на вулиці, з торбою і болем.
Як це не повернеться? Марко широко відкрив очі. Вас же не стара шафа, щоб так залишити! Ходімо до нас! Хоч у нас і одна кімната, але з мамою ми помістимось. Моя мама хороша, тільки сумна часто… Тато у нас не живе, але іноді приходить… пʼяний, кричить і всі гроші забирає, а мама потім плаче. Ходімо, я попрошу маму!
Ганна Василівна хотіла відмовитись, але куди їй йти? До ночі на вулиці не пережити. Вона взяла сумку й тихо покрокувала за кульгавим хлопчиком.
Мати Марка, тендітна виснажена Леся з темними колами під очима, тільки зойкнула, почувши розповідь бабусі.
Боже, яке жорстоке треба мати серце, щоб так із мамою! Леся заламала руки і відразу ж поставила чайник. Залишайтесь, Ганно Василівно…
Ганна Василівна лишилась. З її появою маленька орендована квартирка змінилася: Леся поверталася з роботи вдома пахло свіжими пиріжками, на плиті парував борщ, підлога блищала, а Марко старанно робив уроки. Чоботи Марка Ганна Василівна віднесла в ремонт і заплатила з пенсії, яку дивом встигла перевести на картку перед зрадою сина.
Вперше за довгі роки Леся почала посміхатись. Трохи окріпла, перестала здригатися від кожного шелесту й навіть купила собі нову сукню. Вони й справді стали родиною.
Та одного вечора в двері різко загрюкали. Прийшов Віктор колишній Лесин чоловік. Леся злякалася, стислись, обіймаючи Марка.
Віктор ногами відчинив незамкнені двері, ввалився в коридор і хрипло крикнув:
Давай гроші, чую, аванс отримала!
Леся не встигла й рота відкрити, як з кухні вийшла Ганна Василівна з важкою чавунною сковорідкою.
Гайда звідси, дармоїде! гаркнула вона холодним, незаперечним тоном. Ще раз зʼявишся цю дурну голову тобі вибʼю, потім поліцію викличу. А дільничний тут поруч мешкає, я вже з ним знайома!
Віктор розгубився. Він звик, що Леся мовчить, а тут перед ним стала рішуча жінка з чавунною сковорідкою. Він розгублено відступив, перечепився поріг і вилетів на сходову.
Ганна Василівна спокійно зачинила двері, повернула ключ і, усміхаючись оторопілій Лесі, сказала:
А тепер ходімо пити чай з шарлоткою.
Марко із захопленням дивився на свою нову бабусю.
Мамо, прошепотів, смикаючи Лесю за рукав, я молодець, що її знайшов? Тепер нас ніхто не скривдить!
Леся обійняла сина й заплакала. Але цього разу від справжнього щастя.
