Мамо, я одружуюсь! весело вигукнув, повідомив син.
Тішуся… без особливого запалу промовила Оксана Іванівна.
Ма, ну ти чого? вражено перепитав Андрій.
Та нічого… А жити де збираєтесь? прижмуривши очі, поцікавилася мати.
Тут, у квартирі. Ти ж не проти? відповів син. Три кімнати, хіба ж не вмістимось?
Чи я маю вибір? всміхнулася мати.
Ну навіщо нам орендувати ще одну квартиру? зітхнув син.
Зрозуміла, вибору в мене нема. приречено сказала Оксана Іванівна.
Мамо, зараз таки ціни на оренду, що нам і на харчі забракне, пояснив Андрій. Ми ж не назавжди, будемо працювати, відкладати на власну квартиру. Так значно швидше вийде.
Оксана Іванівна знизала плечима.
Сподіваюся… сказала. То так: живіть, поки треба, але мої умови комуналку ділимо на трьох і я хатньою робітницею не буду.
Гаразд, мамо, як скажеш, одразу погодився Андрій.
Молодята справили скромне весілля і оселилися разом з Оксаною Іванівною. Тепер у квартирі на проспекті Шевченка жили мати, син Андрій та невістка Ніна.
З першого ж дня, як молоді переїхали в дім Оксани Іванівни, у матері раптом щодня зявлялися термінові справи. Молода пара поверталася з роботи мами вдома нема, в каструлях порожньо, у квартирі безлад як покинули, так усе й залишилося: речі розкидані як було, ніхто й не чіпав.
Мам, а ти де була? дивується Андрій ввечері.
Ой, Андрійчику, зателефонували з Палацу культури, запросили співати в народному хорі а голос у мене, ти ж знаєш…
Справді? здивувався син.
Та звісно! Ти просто забув, а я ж розповідала! Там такі самі пенсіонерки, як я, збираються разом і співають. Чудово провела час, завтра ще піду! захоплено повідомила Оксана Іванівна.
А завтра теж хор? спитав син.
Ні, завтра у нас літературний вечір будемо читати Шевченка. Ти ж знаєш, як я люблю Шевченка.
Та невже! знову вражено відповів Андрій.
Я ж казала! Що ж ти такий неуважний до рідної матері? із лагідним докором сказала Оксана Іванівна.
Ніна спостерігала, мовчки не втручаючись у розмову.
З дня весілля у Оксани Іванівни, наче друге життя почалося вона ходила у всі можливі гуртки для пенсіонерів, до давніх знайомих додались нові, ті веселою компанією часом навідувались у гості, займали кухню до ночі, пили чай із смаколиками, що прихопили по дорозі, і грали в лото. То гуляла в парку, то так захоплено дивилась серіал, що навіть не чула, як діти з роботи приходять та вітаються.
До хатньої роботи Оксана Іванівна принципово не доторкалась, залишивши все невістці та синові. Спочатку вони нічого не казали, потім Ніна почала дивитись скоса, потім стали шепотітися між собою, а згодом Андрій почав голосно зітхати. На всі ці дрібні знаки Оксана Іванівна уваги не звертала продовжувала жити повнокровним, яскравим життям.
Одного дня повернулась додому неймовірно весела, напівголосом наспівувала «Несе Галя воду». Зайшла на кухню, де молоді занурено сьорбали гарячий борщ і сказала з радістю:
Діти, вітаєте мене! Я познайомилась із чудовим чоловіком, завтра їдемо разом у санаторій! Гарна новина?
Гарна разом погодились син і невістка.
А у вас серйозно все? обережно спитав Андрій, переживав, що в квартирі зявиться ще хтось.
Не можу сказати, побачимо після поїздки, відповіла Оксана Іванівна, налила собі борщу й з апетитом зїла, а потім навіть добавку взяла.
Після санаторію Оксана Іванівна повернулась розчарована, мовляв, Павло не її рівень, розійшлися, але одразу запевнила: попереду ще все найцікавіше. Гуртки, прогулянки та посиденьки не припинялись.
Зрештою, коли молоді вкотре зайшли у неохайну квартиру з порожніми каструлями, Ніна не витримала, грюкнула дверцятами порожнього холодильника і сердито сказала:
Оксана Іванівна, може б і домашніми справами зайнялись?! В хаті безлад! Холодильник порожній! Чому ми маємо все робити, а ви ні?!
Чого це ви нервуєтеся? здивовано перепитала Оксана Іванівна. А якби самі жили хто б для вас усе робив?
Але ж ви тут є! заперечила невістка.
Я вам не служниця. Я своє вже відслужила досить! І взагалі, я Андрія одразу попередила, що не буду хатньою робітницею, таке було моє правило. А що він тобі не сказав то вже не моя вина, відповіла Оксана Іванівна.
Я думав, ти жартуєш розгублено сказав Андрій.
То ви хочете жити спокійно і ще щоб я за всіма прибирала, готувала каструлі борщу? Ні! Сказала не буду, значить не буду! Не подобається завжди можна окремо жити! вирішила Оксана Іванівна і пішла до своєї кімнати.
А наступного ранку, як ні в чому не бувало, наспівуючи під ніс: «Ой, да не вечір, да не вечір, мені ж малій не спалось», одягнула гарну вишиту блузку, нафарбувала губи малиновою помадою і вирушила у Палац культури там на неї вже чекав хор народної пісніУ кімнаті повисла тиша. Нарешті Ніна і Андрій переглянулись і вперше за останні місяці обоє розсміялися. І сміх їх був не роздратований, а полегшений ніби з них злетіло щось важке.
Ма, все правильно, ніжно мовив Андрій у двері кімнати матері. Ти вже для нас зробила все, що могла. Тепер твоя черга пожити для себе.
Оксана Іванівна, почувши це, зорієнтувалася і висунулась із-за дверей, задоволено усміхнувшись, наче перемогла у важливій справі.
А якщо хочете борщу приходьте у неділю! кинула вона жартом.
І справді, наступної неділі весь дім наповнився ароматом домашньої їжі, сміхом і піснями з хору. Молодята навчилися самостійно давати раду із побутом, а Оксана Іванівна жила так, як завжди мріяла вільно, радісно і без докорів. Трьом у цій квартирі стало затишно кожному на своєму місці.
А вечорами по всій хаті лунало: «Ой на горі два дубки», і кожен розумів щасливе життя можливе, якщо в ньому дбати не лише про інших, а й про себе.
