Мамо, усміхнись
Я ніколи не любила, коли до нас у двір заходили сусідки і просили маму заспівати пісню.
Оленко, давай щось заспівай, у тебе такий гарний голос, і танцюєш ти гарно, мама починала співати, сусідки підхоплювали, а тоді всі разом танцювали під вишнею біля хати.
У ті часи ми жили у власному будинку в селі на Полтавщині. Я, мама та татусь, ще був молодший братик Андрійко. Мама завжди була життєрадісною та гостинною, а коли гості прощалися, казала:
Приходьте іще, гарно посиділи та потанцювали, а ті завжди обіцяли.
Не знаю, чому мені не подобалося, що мама співала. Соромилася я, мабуть, бо якось сказала їй у пятому класі:
Мамо, не співай і не танцюй, ну, будь ласка. Мені ніяково.
Я і досі не розумію цього почуття навіть уже дорослою і сама ставши мамою. Але Олена тоді відповіла мені:
Уляно, не соромся моїх пісень, радій, навпаки. Я ж не завжди зможу співати і танцювати от зараз, доки молода…
Про те, що життя не завжди буває веселим, я тоді ще навіть і не задумувалась.
Коли я була у шостому класі, а Андрійко у другому, від нас пішов тато. Зібрав речі і більше ми його вдома не бачили. Я довго не могла зрозуміти, чому так сталося. Якось уже старшою спитала:
Мамо, а чому тато нас покинув?
Дізнаєшся, як виростеш, відповідала вона.
А тоді і не могла мама розповісти мені правду: що заставила тата з нашою сусідкою Софією. Мене й Андрійка якраз не було, а мама прийшла з роботи раніше, бо забула гаманець з грошима. Двері були незамкнені вона здивувалась, тато повинен бути на роботі. Але, зайшовши у спальню, побачила таке, що боляче згадувати…
Увечері був скандал ми гуляли на вулиці, нічого не чули.
Речі твої я зібрала, забирай і йди. Зради тобі не пробачу, сказала мама. Вийшла у двір і стояла за хатою, спостерігаючи, як тато забирає речі.
Проживемо якось, подумала і розплакалася. Не пробачу.
Мама не пробачила. Лишилася з нами удвох. Згодом зрозуміла, як важко самій із дітьми. Вдень прибирала у школі за копійки, ночами працювала у пекарні. Недосипала. Від її колишньої усмішки не лишилося й сліду.
Тато пішов до Софії, вони жили через кілька хат від нас. У Софії був хлопчик, одного віку з Андрійком, навіть у класі разом. Мама не забороняла нам спілкуватися з татом, ми бігали гратися, але їсти завжди приходили додому Софія нас не запрошувала до столу. Зате коли Андрій приводив додому свого брата по батькові, мама годувала їх усіх вона не була зла.
Але усмішку її я так і не бачила більше. Вона стала замкненою, хоч залишалася лагідною та турботливою.
Часто поверталась зі школи і розповідала мамі новини, бо хотіла, щоб вона хоч трохи ожила:
Мамо, уявляєш, Юрчик приніс на уроки кошеня, й воно мяукало на уроці! Вчителька довго не могла зрозуміти, хто це
Ох, зрозуміло, часто чула у відповідь.
Мені боліло бачити, як нічого не радує маму. А ночами я чула, як вона плакала, довго стоючи біля вікна, вдивляючись кудись далеко…
Тільки дорослішою я зрозуміла, як важко їй було дві роботи, постійна втома, швидко втрачала здоровя. Проте з Андрійком ми завжди були добре вдягнені та доглянуті. Одяг чистий, завжди випрасуваний це я згадую й досі.
І тоді просила її:
Мамо, усміхнись до мене, я так скучила за твоєю усмішкою
Мама любила нас дуже, але якось по-особливому. Вона нечасто обіймала, проте завжди хвалила за гарні оцінки та за те, що ми не приносили клопоту. Смачно готувала, вдома була чистота і лад.
Мамину любов я відчувала особливо, коли вона заплітала мені коси гладила по голові, сумна, опущені плечі… Зуби рано стали випадати, вставляти не поспішала економила, аби нам вистачало.
Після школи я навіть не думала вступати кудись не хотіла залишати її саму. Влаштувалася продавчинею у сільський магазин неподалік. Допомагала мамі, а Андрійко швидко виростав то щось нове потрібно.
Один раз до магазину зайшов Михайло з іншого села, на девять років старший за мене.
Як тебе звати, красуне? Перше тебе тут бачу, усміхнувся.
Уляна. А ви?
Я із села Книшівка, Михайло.
Відтоді Михайло часто приїздив по мене на машині, проводжав з роботи й запрошував у гості. Одного разу відвіз до себе жив там із матірю, дуже хворою. Михайлова жінка пішла, не захотіла доглядати свекруху.
Господарство велике, столи ломилися від їжі вареники, тушковане мясо, цукерки домашні. Мені сподобалось у нього в домі. Мама Михайла лежала хворою у кімнаті.
Уляно, виходь за мене заміж, запропонував якось він. Мені з тобою добре, але буду відвертий за мамою треба доглядати, я допоможу.
Я завагалася, але не показала. Не було для мене труднощів із доглядом. І подумала: буду мати й мясо, і сметану, й справжнього чоловіка… Відтак погодилася.
Дуже радий, сказав Михайло. Не думав, що така молода дівчина згодиться на мене, вже не юнака. Обіцяю, що не скривджу.
Після весілля переїхала до Михайла. Вже й не тягнуло додому Андрій навчався в технікумі у районному центрі, приїздив лише на канікули.
З часом зрозуміла: я щаслива. У нас вже двоє синів, один за одним народилися. Я не працювала по господарству вистачало праці. Свекруха через два роки померла. Але велике господарство потребувало турботи. Михайло, хоч і працював на роботі, багато помагав мені.
Не тяни відра, я сам усе зроблю, казав не раз. Твоє діло доїти корову, погодувати курчат, а свиням сам дам їсти.
Я відчувала, що чоловік мене любить. Він дбав про нас, про синів. Ще й мамі моїй завжди пропонував везти гостинці.
Уляно, поїхали до тещі відвеземо мяса, сметану, молока. Їй треба все купувати, а в нас своє.
Мама з подякою приймала усе, але й вдома, й у спілкуванні з онуками залишалася стриманою, наче мало не усміхалася.
Мене мучило те, що не знаю як їй стати радіснішою. Звернулася з цією тривогою до церковного отця і почала молитися, щоб Бог послав їй добру людину.
Якось мати попросила позичити кілька тисяч гривень зібралася вставити зуби.
Мамусю, та я тобі на все заплачу! була щиро рада. Але вона наполягла лише взяти в борг, пообіцяла віддати.
Михайло тим часом допомагав своєму дядькові Степану, який переїжджав у наше село. Самотній, діти виросли, розлучився. Допоміг з паперами, з домом.
Якось дядько Степан запросив нас у гості мовляв, хочу познайомити з важливою людиною. Коли ми з Михайлом зайшли у хату, я остовпіла: переді мною стояла моя мама! І вона всміхалася!
Мамо! вигукнула я, не вірячи щастю. Чого ти мовчала?
Не хотіла казати раніше А раптом би нічого не вийшло, відповіла вона, радісна.
Дядьку Степане, а ви? здивувалася я.
Та боявся, щоб Анна не передумала. А тепер ми щасливі!
З того часу мама ожила, і усмішка знову зявилася на її обличчі.
Дякую долі за це!
