Мамо Катю, тихо промовив Віктор, коли вони залишилися удвох на кухні. Давно хотів вам сказати одну річ.
Катерина подивилася на нього. Їй було дивно, що зять хоче поговорити з нею наодинці про щось особливе.
Що таке, Вікторе? обережно запитала вона, витираючи склянки.
Віктор на мить замовк, потім продовжив:
Ви завжди живете для інших. Для Оленки, для Софійки А про себе забуваєте. Вам усього пятдесят один, ви ще молода жінка а ходите, ніби життя вже скінчилося. Це неправильно.
Катерина гірко посміхнулася:
Та що ви, Вікторе, як інакше? Чоловік пішов до молодшої, роботу втратила. Тепер у мене лише роль бабусі.
Віктор рішуче похитав головою:
Я бачу вас інакше. Ви сильна, розумна, гарна жінка. І я хочу, щоб ви знали: ви не самотня.
Серце Катерини стиснулося. У його очах була така теплота, що їй стало страшно.
Вікторе збентежено прошепотіла вона. До чого ви це?
Він наблизився, але зупинився, наче стримуючи себе.
Не треба нічого казати. Просто запамятайте: є хтось, хто вас справді цінує.
Катерина замовкла. Його слова лунали в ній цілу ніч.
Наступні тижні пройшли як зазвичай: садочок Софійки, аптека, прибирання. Але слова Віктора не давали їй спокою. Хоч він більше ніколи не згадував про те, вона часто ловила себе на тому, що шукає його погляд.
Одного дня, коли вона вела внучку додому, несподівано зустріла Миколу. Колишній чоловік йшов під руку з Марічкою. Він виглядав втомленим, старшим.
Привіт, сухо кивнув він. Як справи?
Нічого, спокійно відповіла Катерина. Не скаржуся.
Марічка оглянула її зверхньо:
Все ще така проста.
Катерина лише посміхнулася. Вперше вона відчула, що їй нічого доводити. Вона знала її сила не у сукнях чи косметиці.
Незабаром подруга з університету запропонувала їй роботу викладати в політехніці. Катерина довго вагалася, але згодом погодилася.
Нова робота повернула їй радість життя. Вона знову готувала лекції, перевіряла роботи, керувала студентами. Вони слухали її з повагою, і Катерина відчувала себе майже молодою.
Одного вечора, коли вона поверталася додому, Віктор чекав біля будинку з невеличким букетом польових квітів.
Це вам, несміливо подав він. Так, без приводу.
Серце Катерини сильно заблося.
Вікторе, ви ж розумієте, що це неправильно, прошепотіла вона.
Неправильно заперечувати своє серце, відповів він. Ви заслуговуєте на щастя.
Катерина стиснула квіти, ледве промовивши: «Дякую», і швидко піднялася сходами.
Тієї ночі вона довго не могла заснути. Вона знала не можна відбирати у доньки те, що належить їй. Але вперше за багато років вона відчула: її серце ще живе. Ще здатне любити.
Вранці вона прийняла рішення. Зібрала Олену й Віктора за столом.
Діти, почала вона, я вдячна вам обом, але тепер буде інакше. Я теж хочу жити. Не лише бути бабусею, яка все на собі тягне. У мене нова робота, я роблю ремонт і вирішила: поїду. Хочу побачити море, про яке завжди мріяла.
Олена здивовано подивилася:
Мамо ти ніколи про це не казала.
Настав час, відповіла Катерина. Не бійтеся, я завжди буду поруч, але тепер житиму і для себе.
Віктор мовчав, але в його погляді читалися повага і тепло.
За кілька місяців Катерина змінилася. Купила новий одяг, записалася на курси англійської і знову взялася за давнє захоплення малювання.
Коли на її день народження зібралася родина, за столом сиділа не зламана, самотня жінка, а сяюча, віруюча в себе людина.
Будь щаслива, мамо! сказала Олена, наливаючи шампанське. Випиваємо за жінку, яка нарешті навчилася любити себе.
Бокали дзвеніли, кімнату наповнив сміх. А Катерина подумала з посмішкою: «Так. Тепер моє життя починається по-справжньому».
