Ранок розпочався з того, що я відчула, як повільно зісковзує ковдра. Я ще навіть не розплющила очі, але вже зрозуміла, що залишилася зовсім без покривала. Легкий холодок пробіг по шкірі, і тут же почувся знайомий смішок. Я ледве розкрила одне око й побачила, як моя свекруха, Надія Василівна, хихикаючи, швидко вислизнула з нашої спальні. «Мамо, що ви робите?!» — скрикнула я, але вона вже зникла за дверима, залишивши по собі лише луну сміху. Мій чоловік, Олексій, сонно буркнув щось незрозуміле й натягнув ковдру на себе, навіть не усвідомлюючи, що сталося. А я лежала, дивлячись у стелю, і намагалася зрозуміти, як реагувати на черговий «жартівливий» випад свекрухи.
Ми з Олексієм одружені всього рік і досі живемо в будинку його батьків. Це тимчасово, поки не збережемо на власну квартиру, але, чесно кажучи, я вже починаю сумніватися, чи витримаю таке сусідство. Надія Василівна — жінка добра, енергійна і, як вона сама каже, «з почуттям гумору». Але її почуття гумору іноді ставить мене у незручне становище. Сьогоднішній випадок із ковдрою — лише один із багатьох епізодів, які змушують мене червоніти і почуватися не в своїй тарілці.
Все почалося ще до нашого весілля. Коли Олексій приводив мене знайомитися з батьками, Надія Василівна відразу обняла мене, назвала «дочкою» і заявила, що тепер я частина їхньої родини. Я була зворушена її теплотою, але незабаром помітила, що вона не особливо дотримується особистих кордонів. Вона могла зайти до нашої кімнати без стуку, щоб «просто побалакати», або починати перекладати мої речі, бо «так зручніше». Одного разу я застала її за тим, як вона перебирала мою шафу, коментуючи, які сукні мені пасують, а які — ні. Я намагалася ставитися до цього з розумінням — все-таки вона старша, у неї свої звички, та й будинок її. Але випадок із ковдрою став останньою краплею.
Я встала з ліжка, накинула халат і пішла на кухню, де Надія Василівна вже готувала сніданок. Вона наспівувала якусь пісеньку і виглядала цілком задоволеною. «Доброго ранку, Марічко! — промовила вона, побачивши мене. — Ну що, прокинулася нарешті? А то я дивлюся, ви з Олексієм усе спите та спите!» Вона знову хихикнула, і я зрозуміла, що вона натякає на свій ранковий «жарт». Я змусила себе посміхнутися й відповіла: «Доброго, Надіє Василівно. Тільки, знаєте, я б воліла прокидатися без таких сюрпризів». Вона махнула рукою й сказала: «Та годі тобі, це ж жарт! Треба ж якось вас, молодих, розворушити!»
Я сіла за стіл, намагаючись заспокоїтися. У глибині душі я розуміла, що свекруха не хотіла мене образити. Для неї такі витівки — спосіб показати свою любов і близькість. Але мені було ніяково. Я виросла в родині, де особистий простір дуже цінувався. Моя мама, Ганна Степанівна, завжди стукала, перш ніж увійти до моєї кімнати, і вчила мене поважати чужі кордони. А тут я почуваюся так, ніби моя спальня — прохідний двір. І найбільше болить те, що Олексій, здається, взагалі не бачить у цьому проблеми. Коли я розповіла йому про подію, він лише засміявся й сказав: «Мамі просто нудно, не забивай собі голову». Але мені не смішно. Мені хочеться, щоб наш будинок — навіть якщо він тимчасовий — був місцем, де я почуваю себе комфортно.
Я вирішила поговорити з Надією Василівною відверто. Після сніданку, коли Олексій пішов на роботу, я запропонувала їй разом випити кави. Вона з радістю погодилася, і ми сіли у вітальні. Я почала здалека, подякувавши їй за турботу й гостинність. А потім, набравшись сміливості, сказала: «Надіє Василівно, я дуже ціную, що ви так тепло прийняли мене до родини. Але мені іноді буває ніяково, коли ви заходите до нашої спальні без стуку або робите щось подібне до сьогоднішнього з ковдрою. Для мене це трохи несподівано». Я намагалася говорити м’яко, щоб не образити її, але всередині тремтіла.
На мій подив, свекруха не образиНадія Василівна задумливо кивнула, а потім обіцяла, що наступного разу краще подумає, перш ніж влаштовувати жарти рано вранці.
