Після весілля ми з дружиною почали жити разом у квартирі мого батька. Він нам сам запропонував. Давно вже сам живе, мами не стало понад десять років назад. Сказав, навіщо нам по орендованим квартирам бігати, чужим людям гроші віддавати. Краще собі ці гроші відкласти, на власну. Якщо навіть й власну купувати не захочемо, то тут ремонт зробимо, будемо жити всі разом. Як не крути, три кімнати, розгулятись є де. Одна кімната буде батькові, інша нам, з дружиною, та залишається одна вільна, під дитячу кімнату.
Так й стали ми всі разом жити. Батько в мене був добрим. Пенсіонер вже, на роботу не ходив, проте часом брав свою стареньку волгу, коли йому було сумно дома, та їхав таксувати. Хоч якісь зміни у звичайному русі життя. За три роки, ми з дружиною нарешті змогли зібрати потрібну суму, щоб купити собі власне житло. Звісно, там було не три кімнати, а дві, проте нас це більш як влаштовувало. З батьком жити було добре, ніяких конфліктів, проте все одно хотілось мати свій особистий куточок.
Ще за пів року ми зробили ремонт. Дружина самостійно обирала всі меблі, шпалери та декорації. Любила займатися такими дрібничками. Невдовзі ми переїхали. Життя окремо мало багацько привілеїв. Хочеш ходити в самих трусах по дому — будь ласка. Не мити посуд — та нехай. Тато всього цього страшенно не любив. Він був педантом від народження. Вдома все мало бути чисто, без ніяких винятків. Часом це дуже дратувало. Бувало, що чіплявся до дрібничок, коли немає настрою. Але це дрібниці. Ми вже мали своє житло, тут нас ні хто не потурбує.
Сьогодні ранком пролунав дзвінок у двері. Субота, восьма година ранку. Кому не спиться? Мене це трішки дратувати. Тиждень був тяжким, хотілось нарешті відпочити. Відкриваю двері, а там теща з валізою.
-Доброго ранку, Марку. А що це ви досі в спідньому? Успішні люди з самого рання вже працюють. А ну пропусти мене, дай сумку затягну.
Жінка без ніяких запросин вирішила жити у нас вдома. Виявляється, коли вона дізналася, що ми нарешті купили простору квартиру, вона поспіхом здала в оренду свою. “ На пенсії копійка лишня ніколи не буває. А у вас он, ціла кімната пустує. Дитинки ще немає, то я там поживу”.
По правді, такого нахабства я ще не зустрічав. Ця ситуація мене обурила. Відразу сказав тещі, що такого не буде, нехай висиляє своїх жильців, та йде назад. Якщо в неї така критична ситуація з фінансами, то вже нехай, будемо допомагати з продуктами та комунальними платежами. Хоча ми всі знали, теща любила хвалитись всім та кожному, що після державної роботи, пенсія в неї п’ятнадцять тисяч. Не у всіх заробітні плати такі. Дружина теж відразу відрізала задум матері про спільне житло. Сказала що все життя намагались втікти якомога далі від неї, а тепер вона хоче разом жити. Не бувати такому. Проте нас ні хто не слухав. Крапку в цій сварці поставив мій батько. Він просто виніс валізу, разом з тещею на вулицю, посадив в таксі, та сказав до побачення, не заважайте дітям жити!
Після такого прощання, теща до нас додому ні ногою, навіть на свята. Інколи тільки телефонує запитати, як життя.
