«Більше не дзвони мені, мамо, я зайнята!» вигукнула я в слухавку. І мати більше не подзвонила
Мене звати Соломія Коваленко, і жила я тоді в Камянці-Подільському, де стародавня фортеця стоїть над Смотричем, німа нагадування про минуле. Того дня я ніколи не забуду. «Не телефонуй більше, мамо, я не можу!» вилетіло з моїх уст, коли я кинула трубку з роздратуванням. Тоді мені здавалося, що я права. Робота давила, мов камінь на плечах, терміни палали, а нерви були напоготові. Мамині дзвінки її вічні «Ти поїла? Як справи? Не втомилася?» виводили мене з рівноваги. Її турбота була наче тісний поший, і я ледь дихала, бажаючи лише однієї речі тиші.
І мати замовкла. Не подзвонила ані того дня, ані наступного, ані через тиждень. Спочатку я навіть не помітила занурилася у власний хаос. Раділа цій порожнечі: ніхто не ліз із дурними питаннями, не нагадував, що я сама себе загнала у пастку. Я була вільна так мені здавалося. Минуло два тижні. Одного вечора, сидячи із чашкою холодної кави, я раптом усвідомила: чому її голос більше не лунає в моїх думках? «Образилася? Гордість взяла верх?» подумала я, глянувши на телефон. Жодних пропущених дзвінків, жодних повідомлень. Пусто.
Я зітхнула та вирішила подзвонити сама. Довгі гудки, але відповіді не було. «Ну звісно, раз я її відштовхнула, тепер вона мовчить», буркнула я, роздратована її впертістю. Наступного дня спробувала знову і знову тиша. У грудях заворушився холодний камінь. А раптом щось сталося? Перед очима виринали її слова, сказані колись тихо, з теплотою: «Я завжди поруч, якщо схочеш поговорити». А якщо вона більше не може бути поруч? Серце стиснулося від жаху.
Я кинула все роботу, справи, плани і помчала до неї в село під Камянцем, де вона жила останні роки. Відчиняючи двері її хати своїм ключем, я чула, як кров гупає у скронях. Всередині було тихо мертва, важка тиша. Я кликнула: «Мамо?» голос тремтів, але відповіді не було. Вона лежала на ліжку, тримаючи телефон у закляклих руках. Очі заплющені, обличчя спокійне, наче вона просто заснула. Але я знала її більше немає.
На тумбочці стояла чашка чаю холодна, недопита, наче символ її самотності. Поряд лежав старий альбом. Я відкрила його тремтячими пальцями на першій сторінці моя дитяча світлина: я, маленька, сиджу у неї на колінах, а вона сміється, обіймаючи мене. Сльози застили в очах, а в горлі став ком. «Коли це сталося? Чи телефонувала вона мені напередодні? Чи хотіла попрощатися?» Я схопила її телефон руки тряслися, мов у пропасниці. Останній набраний номер мій. Дата той самий день, коли я крикнула їй піти з мого життя. Вона послухалася. Більше не дзвонила.
Тепер дзвоню я. Кожен день, кожен вечір. Набираю її номер, слухаю нескінченні гудки, сподіваючись на диво, якого не станеться. Тиша в трубці болить гірше за ніж. Уявляю, як вона лежала сама, стискаючи телефон, як чекала мого голосу, а я відштовхнула її жорстоко, безсердно. Робота, стрес, справи усе, що здавалося важливим, розсипалося, лишивши мене з порожнечею, яку нічим не заповнити. Вона хотіла лише піклуватися, а я бачила в цьому тягар. Тепер я знаю: її дзвінки були ниточкою, що тримала нас разом, а я сама її перерТепер у цій тиші я шукаю її прощення, знаючи, що воно ніколи не прийде.
