«Мамо, це ми, твої діти Мамо» Вона глянула на нас.
Ганна та Роман усе життя жили у бідності. Колись у молодості Ганна мріяла про щасливе майбутнє, була закохана і вірила у краще життя для себе і своєї сімї. Але доля розпорядилася інакше. Роман працював на заводі в Черкасах днями й ночами, заробітків ледь вистачало. Доки не зявилися на світ троє синів, один за одним. Ганна вже давно не працювала гляділа дітей. Їхній бюджет складався тільки з Романового заробітку, а на гривні далеко не заїдеш. Діти росли, і всім їм треба було новий одяг, взуття.
Усі гроші йшли на їжу, комуналку та інші потреби. Дванадцять років такого виживання змінили кожного з нас. Роман поступово почав пити. Гроші приносив додому, але щовечора повертався нетверезий. Ганна втрачала віру в чоловіка та в життя. Якось Роман прийшов додому зовсім пяний, з недопитою пляшкою горілки в руках. Її урвав терпець, вирвала пляшку в чоловіка і сама одним ковтком спорожнила її. Саме з того моменту і почала пити.
Згодом Ганна наче немов легше дихати стала. Начебто всі біди відходили на другий план. Навіть сміятись почала частіше. Тепер щовечора чекала, коли чоловік принесе нову пляшку. Вони почали пити разом.
Ганна забула про синів. Люди по селу дивувалися: як горілка змінює людину. Хлопці почали ходити по сусідським дворам, просити їжу. Не витримав якось один сусід Петро і сказав:
Ганно, краще вже відведи дітей до притулку, аби не доводити до голоду. Скільки можна пити й не думати про власних синів?
Ці слова вкарбувались у памяті Ганни. Часто крутились у голові. Мабуть, було б легше, якби діти просто не маячили під ногами. Не зносивши більше тяжкості, Ганна і Роман відмовились від синів. Хлопців забрали в інтернат під Кременчуком. Там вони плакали й чекали маму з татом, але ніхто не приходив. Ганна та Роман навіть не згадували про дітей.
Минуло кілька років. Один за одним, хлопці випустилися з інтернату кожен отримав крихітну однокімнатну квартиру від держави. Але це було хоча б щось. Всі знайшли собі роботу, завжди підтримували одне одного. Про батьків майже не говорили, але над усе прагнули дізнатися чому їх покинули й віддали чужим людям.
Якось зібралися разом, сіли в стареньку «Ладу» і приїхали додому, в село. На дорозі побачили матір вона ледь йшла, зігнувшись, до старої хати. Пройшла повз, навіть не глянувши на синів.
Мамо, це ми, твої діти Мамо
Вона зупинилася, подивилась пустими очима. А потім впізнала своїх синів.
Ганна розплакалася й почала просити пробачення. Але хіба так просто простити? Ми стояли мовчки, не знаючи, що сказати. Врешті вирішили: хто б вона не була і що б не сталося, вона все одно наша мама. Ми її пробачили.
Я зрозумів одне: життя інколи ставить людину на коліна, але вибір залишатися людиною завжди особистий. І який би біль ти не відчував у серці завжди є місце для прощення.
