Слухай, подруго, я тобі зараз таку історію розкажу… Орися Петрівна вийшла заміж пізно – мати їй усе вуха протуркотіла, що, мовляв, уже тридцять один рік, а ти все в дівках. А дівчина була гарна: очі сірі, волосся русяве, хвилясте, до плечей, усмішка лагідна.
— Треба було раніше про жениха думати, а ти все вчилася та скромничала, — бурчала Ганна Дмитрівна, мати Орисі. — Подруги твої найкращих хлопців собі забрали, а тобі тепер що лишилося, те й бери. От цей твій залицяльник Іван мені не до вподоби. З простих, батьки з села, а пихи – хоч відбавляй… Що воно таке?
Іван справді мав характер важкий: владний, зухвалий, не терпів заперечень. Але все те вилізло, коли Орися вже за нього вийшла. Спершу він тримався чемно, гарно залицявся, квіти дарував, уважний був.
А як минув той медяний період, чоловік почав показувати свій норов – різко робив зауваження з будь-якого приводу, навіть не думаючи, що своїм повчальним тоном може образити. Орися намагалася, хотіла зберегти сім’ю, слухалася чоловіка, працювала в проектному інституті, її там шанували, і вдома все встигала, а Іван лише хмурився та зганяв на ній свій поганий настрій.
Народився в них Антон, і коли хлопчик почав хворіти, ночами не спати, Іван і зовсім відсторонився – ішов ночувати в другу кімнату, аби його не турбували.
Коли Антону виповнилося чотири, батьки розлучилися. Орися, втомлена від чоловікового характеру, наважилася сама виховувати сина, а Іван із легкістю, яка ранила Орисю найбільше, погодився на розлучення. Як потім з’ясувалося, у нього вже було до кого піти. На щастя, він швидко перебрався з другою дружиною в інше місто, і Орисі стало легше – хоча б не було шансу зустріти колишнього на вулиці…
Усю свою ніжність Орися Петрівна віддавала єдиному синові.
— Орисю, — не раз казала їй мати, — ти ще молода, гарна, вийшла б заміж, чи хоча б якогось друга знайшла для себе…
Але Орися не слухала Ганну Дмитрівну та сумлінно працювала, щоб забезпечити сина всім необхідним. Вона економила на всьому, аби накопичити Антону на навчання та на весілля, собі відмовляла в усьому. Аліменти від колишнього чоловіка були мізерні.
Антон pic, добре вчився, у старших класах займався з репетиторами, щоб підготуватися до вступу в інститут. Орися захопила його своєю професією, і він, закінчуючи навчання, уже знав, що мати домовилася у своєму інституті, аби його взяли туди на роботу.
— Якраз я скоро на пенсію вийду, а ти й прийдеш до нас молодим спеціалістом! Директора я вмовила. Він знає нашу сім’ю давно, пообіцяв узяти тебе… — раділа Орися Петрівна.
Антон повернувся додому й одразу почав працювати в проектному інституті, де довгі роки трудилася його мати.
— Постараюся тебе не підвести! – обіймав він матір. — А ти вже скоро відпочиватимеш… Зміна поколінь!
Через рік Орися вийшла на пенсію – їй якраз виповнилося п’ятдесят п’ять, і до цього часу Антон знайшов собі дівчину Наталку. Це була миловидна білявка з пишними формами та стрункими ногами. Антон був закоханий по самі вуха, і пара готувалася до весілля.
Орися Петрівна тішилася за сина. Одне тільки затьмарювало радість – це згасання її матері. Ганна Дмитрівна вже відзначила вісімдесят років, і час від часу біля під’їзду її квартири зупинялася швидка. Орися то жила в матері в дні особливого нездужання, то знову поспішала додому, але щодня навідувала матір, приносила їсти, купувала ліки, а мати розпитувала про молодих, про погоду та про здоров’я самої Орисі.
— Ось піду я скоро, доню, — казала Ганна Дмитрівна, — а болить моя душа за тебе. Не за Антона – він не сам, із жінкою. Вони здорові, молоді, сильні. А ти у мене все життя Антона ростила, тягла, вчила, ось і на весілля накопичила, і на машину ми з тобою їм грошей подарували. Усе для нього. Сама ти ні заміж не вийшла, ні на море, на південь не поїздила… Жаль мені тебе. І я вже другий рік хворію, на твоїх руках знову.
— Що ти, мамочко, я ні про що не жалкую… Антон, так, він моє світло у вікні… — почала було Орися.
— Ото ж бо й воно, що світло у вікні, а так не можна було. Ти його розпестила… Ось півроку після весілля минуло, а до мене вони жодного разу не зайшли… Хоч знають, що я хвора, на краю могили… Може, й не побачимося більше… І до тебе не заходять. Хіба це правильно? – хвилювалася бабуся Ганя.
— Та що ти, мамо, у них медовий час. Їм не до нас. До того ж вони працюють… — Орися заступалася за сина та невістку.
— Ні, — похитала головою Ганна Дмитрівна, — не те кажеш. Мати є мати. І скільки ти для нього зробила… Забувати не можна. Ні в горі, ні в радості… Розпестила ти його все-таки…
Орися промовчала. А потім зателефонувала Антону й попросила прийти до бабусі, бо та погано себе почуває.
Антон прийшов із дружиною, посиділи біля Ганни Дмитрівни півгодини, випили чаю й поспішили додому. Жили вони в батьків Наталки, у приватному будинку.
Не стало баби Гані. Орися плакала, жаліла матір, жаліла трохи й себе. Слова матері все частіше чулися їй довгими вечорами, коли сиділа Орися сама біля вікна, згадуючи, як у цей час раніше повертався її син з роботи, а вона накривала на стіл, і вони обмінювалися новинами… А тепер вона сама.
Але Орися взяла себе в руки й пішла працювати в дитячий садок на подив усім знайомим.
— У тебе вища освіта, а ти підлоги мити? У пенсійному віці… — казали Орисі сусідки, а вона відповідала: — Нічого. Я все життя за столом, за кресленнями. Треба й порухатися. Моя мама в молодості працювала вихователькою в дитячому садку, я любила до неї зі школи заходити…
У Орисі була невелика пенсія, усі заощадження вона витратила на сина. І хоч вона звикла жити скромно, тепер їй захотілося мати трошки більше свободи в коштах. Робота, звісно, відбирала і сили, і час, але сумувати Орисі точно було ніколи. До того ж, за наполяганням сусідки, вона вирішила піти з нею займатися в народний хор при будинку культури, і так її життя стало набагато цікавішим.
Орися займала себе ще й тому, що намагалася не турбувати Антона та Наталку, аби не заважати їхньому особистому життю, хоча їй було дуже боляче, що син не лише не приходив до неї, а навіть телефонував дуже рідко, і тільки якщо щось треба.
Ні-ні, та й поплаче Орися вечорами, розглядаючи альбом із дитячими світлинами сина. Щоб не так сумувати, вона надрукувала у фотоательє найулюбленіші фотографії з сином, де вони разом, у великому форматі, і, помістивши в рамки, наче картини, розвісила по всій квартирі.
Вона то й справа зупинялася біля фото, торкалася рукою обличчя сина й усміхалася. І часом їй здавалося, що він усміхається у відповідь. А потім було очікування дзвінка, і радість, якщо син іноді заглядав до неї на чай або щоб узяти якісь свої речі чи взуття.
Антон зазвичай бував у матері недовго. Він навіть не одразу помітив фото в рамочках. А коли нарешті побачив, зупинився, глянув на матір і здивовано спитав:
— Що це ти надумала їх повісити?
— Та так… — завагалася Орися Петрівна, — я вже немолода, от і згадую те давнє, найзолотіше час, коли ти був маленьким…
Антон кивав і тікав додому до дружини, не зовсім розуміючи “примхи” матері. А Орисі наче мати з неба допомагала. З’явився у неї і приятель із хору.
— Ну, Орисю, у нас і так усього троє мужиків у колективі, а ти одного відвела. Ми не могли всі ці роки його причарувати, а ти вмить у себе закохала! – відверто сміялися учасниці хору. — От що означає – нова!
Усі сміялися, і сам “закоханий” Микола Федорович цілував Орисі руку, вкотре проводжаючи після репетиції до дому.
Орися не сприймала таку дружбу серйозно, але поблажливо й по-доброму приймала залицяння шістдесятип’ятирічного соліста. А той був наполегливий і буквально обожнював Орисю, прикипівши до неї душею.
— Орисю, ви навіть не уявляєте, як з вами добре. І розумна, і слухати вмієте, і спокійна, і така красуня.
— Годі, годі… Більше не треба мене хвалити, бо я зазнаюся остаточно. Я вірю, і про вас можу те саме сказати. До того ж ви так талановиті! Вам би на великій сцені виступати.
— Я вже давно хотів закинути свої концерти. Співати можна й удома, за столом у свята, мої діти слухають мене із задоволенням. Але я прийшов у колектив уже десять років тому тому, що овдовів, і вечорами несила бути одному. А тут – талановитий керівник, виступи, маленькі свята, наші зустрічі. А тепер я вже нікуди не піду, хочу бути з вами поруч.
Орися йшла додому, знову дивилася на фото й зітхала. Антон так само рідко телефонував, і замінити це спілкування не могло ні співи, ні робота, ні добрі приятелі.
Але вона терпіла й тішилася рідкісним візитам сина. Лише останнім часом він почав натякати, що непогано б продати бабусину квартиру, щоб допомогти їм із Наталкою придбати власне житло.
— Ви погано уживаєтеся з її сім’єю? – стривожилася Орися Петрівна.
— Ні, добре, але Наталка хоче окрему квартиру, — зам’явся Антон.
— Тоді, ласкаво просимо, переїжджайте й живіть хоч завтра! – сказала Орися синові. — Хоч невелика двокімнатна “хрущовка”, але вам як молодій сім’ї поки що вистачить.
— Правда? – засяяв Антон. — Ти найкраща мама на світі! Побіжу порадую Наталку. У нас тепер своя квартира!
— Хвилинку, сину. Квартира залишиться моєю, — зупинила його Орися Петрівна. — Ні на кого переписувати я її поки не буду. А ви живіть дружно й народжуйте мені онуків.
Антон пішов. І невдовзі з дружиною перебрався в бабусину затишну квартирку. Як і просила його мати, через рік народилася в них донечка на радість усім рідним, і особливо самим батькам.
А Орися вже звільнилася з роботи, зрозумівши, що тепер прийшов час приділяти увагу онучці, та й собі також, аби бути здоровою. Її залицяльник, Микола Федорович, був таким наполегливим, що все-таки вмовив Орисю на спільне проживання, і вони стали парою, живучи на дві квартири.
Орися вже звикла до ролі бабусі й дружини, і тільки дивувалася, як швидко змінюється її життя останнім часом. Вона дякувала Миколі Федоровичу за “другу весну”, і він не переставав тішитися своєму коханню й дякувати долі за таку зустріч.
У молодої сім’ї теж усе було добре. Антон став уважнішим до матері, і все частіше заходив її провідати. Якось він заговорив про обмін квартирами.
— У нас буде друга дитина, мамо, — почав він.
— Так, я знаю, і дуже рада, — усміхнулася Орися Петрівна.
— Наталка просить мене поговорити з тобою, щоб ти переїхала в бабусину квартиру, а ми – сюди, у нашу. Вона просторіша, на десять квадратів більше, сталінка. Нам на двох дітей тут буде зручніше…
— А чому Наталка завжди просить через тебе, а сама мовчить? – усміхнулася Орися Петрівна. — Знає, що я не зможу тобі відмовити? А чому б їй не вмовити своїх батьків пожити в бабусиній квартирі, а вам віддати їхній просторий будинок? Адже вона єдина донька! Ото було б дітям роздолля!
Антон почервонів і пішов. А Орися Петрівна не поспішала тішити сина. Вона теж звикла до своєї квартири. Тут кожна річ була під рукою, усе на своєму місці, рідне й обжите, із заплющеними очима знайдеш навіть голку…
І тут же згадувалися Орисі слова матері: “Розпестила ти його, Антона, ой, розпестила…” І Орися вирішила не квапити події. Народилася друга онучка, додавши багато приємних клопотів усій сім’ї. Дівчатка росли дружно, жили в одній маленькій кімнатці, а на вихідні приходили в гості то до бабусі Орисі, то до бабусі й дідуся з боку Наталки. Там був їм простір і у дворі, і в саду з альтанкою, власними гойдалками та ягодами.
А Орися Петрівна з Миколою Федоровичем стали жити разом, у її квартирі, і здавали мешканцям його квартиру, аби мати більше коштів для життя. Вони любили ходити в театр і їздити в невеликі одно- чи дводенні екскурсії, для цього й наважилися з’їхатися.
І лише через дванадцять років, коли не стало Миколи Федоровича, Орися Петрівна переїхала в квартиру своєї матері, яка була і квартирою її дитинства.
— Усе, сину, беріть нашу квартиру, живіть там, а мені вже й маленької вистачить, — сказала вона синові. — Наїздилася я, наспівалася, буду тепер вдома сидіти, дівчат у гості чекати, і вас також. Сподіваюся, не залишите мене…
Син обійняв матір і допоміг переїхати їй у рідні з дитинства стіни, зробивши там косметичний ремонт.
Орися не стала нічого міняти в обстановці квартири, лише повісила на стінах ті великі фотографії сина, матері та свої в юності. А ще на столику стояв портрет Миколи…
— Ось ми всі разом і будемо тут, — усміхалася Орися світло й спокійно, дивлячись на улюблених людей на фото. — І чого мені ще бажати? Рідні стіни й тепло дорогих моїх людей.
Онучки навідували бабусю. Дівчатка любили залишатися ночувати в неї, у своїй звичній спаленьці, де так і залишилися стояти їхні ліжка, і довго в них не стихали розмови, перемішані зі сміхом і жартами.
— А ну, дівчатка, час спати! – командувала бабуся з великої кімнати. — Сороки-білобоки… Завтра рано вставати. Сирники буду вчити вас готувати. Бо вже скоро наречені. Екзамен із кулінарії я у вас особисто прийматиму!
