У моїй двокімнатній квартирі довгі роки жили мій син Тарас і його родина. Після весілля вони буквально одразу врилися до мене з валізами й вигуками: «Мамо, ми трохи поживемо в тебе, ненадовго!». З тих пір минуло понад десять років. Я зустрічала з ними народження кожної дитини, терпіла дитячі хвороби, безсонні ночі та щоденний галас, ніби на вокзалі.
Невістка Оксана була у декреті раз, потім двічі, потім тричі. Коли діти хворіли — то вона, то я брали лікарняні, доглядали по черзі. Про себе я взагалі не думала: побут, крики, підгузки, розігріті котлети, забризкані стіни. А всередині — ані тиші, ані самотності, ані відпочинку. Лише докладання: «Ти ж бабуся».
Я рахувала дні до пенсії, як ув’язнений — до звільнення. Здавалося, ось воно — моя передишка, можна буде пожити хоч трохи для себе. І так, перші півроку після виходу на пенсію справді нагадували диво. Але казка тривала недовго.
Щоранку я прокидалася о шостій, відвозила сина з невісткою на роботу, потім поверталася, годувала онуків, відводила одного до садочка, іншого до школи. З молодшою онукою гуляла у парку, потім готувала обід, прала, прибирала, а ввечері — музична школа, домашні завдання, казки на ніч. Усе за розкладом.
Іногда вночі, коли діти нарешті засинали, я дозволяла собі розкіш — почитати книжку або взяти до рук вишивку. Це завжди було моєю тихою радістю. Одного разу, розбираючи речі, я отримала від сина смс. Прочитала й завмерла.
«Мама сидить у нас на шиї, — писав він комусь, — а ми ще й вимушені витрачатися на її ліки». Я перечитала кілька разів. Спочатку подумала — помилка. Але потім усе стало зрозумілим: він надіслав цей текст не мені. Ці слова врізалися в пам’ять. Ніби ніж у спину.
Я нічого не сказала. Не влаштувала сцен, не розплакалася. Просто мовчки зняла кімнату в сусідньому районі. Сказала їм, що хочу жити сама — «так буде зручніше». Але кожен орендний платіж з’їдав майже всю мою пенсію. Я жила на макарони з чаєм, зате — на своїй території.
Колись, ще до пенсії, я придбала собі ноутбук. Невістка сміялася: «Ну куди тобі, мамо, ти ж навіть кнопок не відрізняєш». А я навчилася. Подруга доньки показала основи, і я почала викладати фото своїх вишивок у соцмережах.
Спочатку просто ділилася роботами, потім колишні колеги з бухгалтерії почали просити, щоб я зробила щось для них. Потім — для їхніх подруг. А одного разу сусідка попросила навчити онучку вишивати за невелику плату. Так у мене з’явилися перші учениці — три дівчинки. Скромні гроші, але чесно зароблені. І головне — я знову почувалася потрібною, але не зобов’язаною.
Я більше нічого не просила в сина. Не принижувалася. Не дзвонила. Іноді ми бачимося на сімейних святах, але розмови — лише про погоду чи рецепти. Я не тримаю зла. Я просто більше не можу жити там, де мене вважають тягарем.
Тепер у мене свій маленький простір. Там пахне лавандою, а не дитячими шкарпетками. На стінах — мої картини, а не малюнки онуків. А на душі — хай не спокій, але хоча б повага до самої себе.
Я не хотіла війни. Я хотіла подяки. Або хоча б чесності. Але якщо син вважає, що я жила за його рахунок, нехай тепер живе без мене. А я проживу без нього.
