Завжди була для мами другою. Не останньою — ні. Просто другою. Позаду когось кращого, успішнішого, «правильнішого». Позаду моєї старшої сестри Соломії. І можна було б зжитися — адже в кожній родині діти різні. Та мама перетворила наші відмінності на виставу, де я грала вічну невдаху, а Соломія — золоту дівчину з п’єдесталу.
Скільки себе пам’ятаю, я намагалася. Намагалася довести мамі, що я теж варта чогось. Що я — не гірша. Що я заслуговую на її гордість, любов, на її теплий погляд. Але кожен мій крок уперед розчинявся у порожнечі. Приносила грамоти з олімпіад — у відповідь мовчання. Вступила на бюджет у престижний університет — «а Соломія ж закінчила без трійок, ось це досягнення». Знайшла роботу після навчання — «а в Соломії вже родина, а ти все з папірцями возишся». У неї дитина — у мене іпотека. У неї чоловік — у мене «марні амбіції». Кожне моє «я змогла» розбивалося об мамине «та й що?»
Було боляче. Завжди. Ніби я мусила постійно виправдовуватися за те, ким є. Ніби моїх зусиль замало, якщо я не така, як вона — Соломія. Ніби моєї любові замало, щоб мати нарешті побачила в мені не просто «іншу доньку», а просто доньку. Але я терпіла. Терпіла і вірила, що колись… вона оцінить.
Минулої осені мама пішла на пенсію. Грошей мало, здоров’я підводить. Я взяла на себе комуналку, ліки, продукти. Допомагала, як могла, хоча й сама ледве зводила кінці з кінцями. Місяць тому зробила в її квартирі капітальний ремонт — замінила проводку, поклеїла шпалери, купила нову плиту. Виклала всі свої заощадження. Просто хотіла, щоб їй було добре.
Через три дні в неї були іменини. Я не змогла купити подарунок. Жодної гривні в мене не лишилося. Але я прийшла — з квітами, тістечком, щирими побажаннями. Обняла її, поцілувала в щоку, побажала здоров’я. А вона… Вона стала серед гостей і голосно запитала:
— А де ж подарунок? Хіба не знаєш, що на іменини без подарунку не приходять?
Усі завмерли. Мені стало так соромно, як ніколи. Я не знала, що відповісти. І тільки зараз зрозуміла: ось воно — остання крапля. Все. Більше я не буду тягнутися до неї, як до сонця, що не гріє. Не буду намагатися заробити любов, яка, можливо, мені навіть не призначалася.
Я не злюся. Я втомилася. І тепер знаю точно: з цього дня я житиму для себе. Не для маминих похвал, не для порівняння з «ідеальною сестрою», не заради схвалення. Мої гроші, мої сили, мій час — більше не йтимуть на того, хто бачить у мені лише «не Соломію».
Інколи, щоб навчитися любити себе, треба перестати доводити це іншим. Навіть тим, хто дав тобі життя.
