Моя мама залишилась з трьома дітьми на вулиці Наш тато забрав у неї всі гроші від продажу квартири та зник.
Було це давно, коли ще росли каштани на проспектах Києва. Моїй мамі йшов вже 38-й рік, а дітей у неї з татом все не було. Лікарі лиш розводили руками ніхто не міг пояснити, чому ми не зявляємось на світ. Мама вже й сама було втратила надію, прийняла долю жити без потомства. Тато ж, здавалось, журби не мав. Він тільки кидав: «Не переймайся, не треба дітей».
Моя мама була в розпачі, але продовжувала просити у Бога хоча б одну дитинку. І, чи то Господь почув її молитви, чи так судилось народилася я.
Щастю мами не було меж. Але до того часу тато вже почав дратуватись, навіть не міг терпіти, коли я плакала ночами. Через рік на світ зявилися ще мої братики-близнюки. Мама вже дякувала небу з усіх сил. Вона нарешті стала матірю, про яку так мріяла. А тато? Як ви вже здогадалися, діти були йому не в радість. Він зважився на підступство.
Він вмовив маму продати нашу двокімнатну квартиру в Харкові, переконавши, що нам необхідне більше житло, мовляв, планує взяти частину суми у кредит, щоб купити трикімнатну. Мама йому повірила. Та щойно отримав гроші разом з ними і зник. Від нього досі ні звістки, ні листа.
Так ми опинилися удвох із мамою й ще двоє малих на вулиці, без даху над головою. Матері довелося звернутися до бабусі й дідуся, переїхати на Вінниччину в тісну двокімнатну хату. Так і жили ми ушістьох мама, ми троє, бабуся з дідусем. Після тієї зради мама розчарувалась у стосунках, у чоловіках, і мусила тяжко працювати, жити з ранку до ночі у клопотах, щоб одягнути й нагодувати всіх нас.
Жили ми так добрих кілька років. А потім, якось непомітно, не стало спершу бабусі, потім дідуся У хаті стало вже трохи більше місця, але пусто і сумно. Одного літнього дня, мама повела нас до парку на алеї в Кам’янці-Подільському. Дітлахи бігали на майданчику, було сонячно. Того дня до мами підійшов чоловік, десь її літ. Перші рази вона його і слухати не хотіла, але він не здавався. Ми ще кілька разів бачились у парку й, зрештою, мама дозволила взяти свій номер, почали зустрічатись.
Минуло лише два місяці, як ми вже переїхали до нової просторої квартири з трьома кімнатами. Чоловіка звали Остап. Він став нам справжнім вітчимом. Не перебільшу з того часу наше дитинство розцвіло. Остап замінив нам батька: разом і раділи перемогам, і переживали невдачі. Тепер ми дорослі, а для нас він просто тато. Тож жінка з дітьми це не завжди хрест, від якого всі тікають. Щастя можливе, щастя поруч. Рідний батько покинув нас у біді, а вітчим прийшов і подарував нам справжню сімю.
