«Мама віддала нам єдине житло, а дружина перетворила моє життя на пекло» — як я побачив її справжнє обличчя після весілля
Я ніколи не був багачом — не носив модних шмоток і не ганяв на іномарках. Виріс у звичайній робітничій родині у Вінниці. Тато помер, коли я ще був підлітком, і мама з того часу тягнула нас обох на собі. Вдень торгувала на базарі, а вночі підробляла прибиральницею у сусідньому супермаркеті. Усі гроші йшли на їжу, комуналку та — головне — на мою освіту. Вона мріяла, щоб у мене була інша доля. Ясна. Спокійна. Успішна.
На другому курсі університету я закохався. Бездумно. Безмежно. Її звали Соломія. Красуня, перша красуня на всій кафедрі. Висока, яскрава, з такою впевненістю у голосі, що в хлопців підгиналися коліна. Вона навіть виграла того року титул «Міс університет».
Я й гадки не мав, що вона колись гляне в мою сторону. Але одного разу на іспиті з економіки вона сіла поруч. Щось не знала, попросила підказати. Я допоміг. Потім — ще раз. Потім — знову. І так воно й завертілося. Допомагав їй з рефератами, курсовими, готував шпори. А потім вона запросила мене в кіно. Каже, хоче подякувати. Я не вірив своєму щастю.
Через рік я зробив їй пропозицію. Соломія погодилася. І я був упевнений, що це — пік мого щастя. Нам здавалося, що все попереду. Але вже тоді почалися перші дзвіночки. Її батьки поставилися до мене холодно. Сказали прямо, що дочка могла знайти когось «заможнішого». Я промовчав. Адже ми любимо не через гроші, так?
Після весілля у нас не було свого житла. І тоді мама, моя бідна мама, запропонувала нам переїхати до квартири, яку нещодавно успадкувала від тітки. Сама ж вона повернулася в село, до старого будинку, де минуло її дитинство. Казала: «Мені вже під шістдесят, тут мені спокійніше. А ви в місті почнете своє життя».
Соломія не була в захваті від квартири, але погодилася. Її батьки подарували їй на весілля новеньку «Тойоту». Це був подарунок особисто їй — про це вона не забувала нагадувати. Коли я одного разу попросив підвезти мене до мами — лише 40 кілометрів — вона холодно кинула:
— Я тобі що, таксістка? Хочеш — їдь маршруткою. Я до твоєї глушини не поїду.
З того часу я їздив один. Раз на тиждень, без пропусків. Привозив продукти, ліки, допомагав по господарству. Мама ніколи не просила. Але я знав, що їй важко. Пенсії ледве вистачає.
А от Соломія не відмовляла собі у нічому. По магазинам — будь ласка. На вечірки до подруг — завжди. Але коли я просив заїхати до мого друга дитинства або на день народження маминої куми — починалася істерика. Якщо наполягав — спав на підлозі, на матраці. Без слів, без пояснень.
Потім почала звинувачувати мене в тому, що я «занадто багато витрачаю на матір».
— Ти на мені одружився чи на своїй матусі? Годі їй гроші носити! Вона стара, нехай сидить і не висувається! — якось випалила вона за вечерею.
Я дивився на неї і не пізнавав. Де та ніжна, радісна дівчина, з якою ми бігали в кіно та пили каву між парами? Її місце зайняла холодна, розрахункова жінка, для якої все вимірювалося «вигідно — невигідно».
Коли я пояснив, що мама хвора, що їй потрібні ліки, що без моєї допомоги вона не впорається — Соломія встала і сказала:
— Або вибирай мене, або нехай сама викручується. Піду — не пошкодую.
Я мовчав. Ніч не спав. Вранці відвіз мамі продукти, сів у сквері під будинком і вперНаступного дня я забрав свої речі й повернувся до мами — адже дім там, де тебе люблять без умов.
