Я досі не можу зрозуміти, коли саме все пішло шкереберть. Як вийшло, що жінка, яка все моє життя була мені опорою, подругою, наставницею — раптом так легко перекреслила все і зрадила. Усього заради чоловіка. Чоловіка, який не вартий і тіни від її колишнього обличчя.
Мати народила мене пізно, у 35. Завжди казала, що я — її сенс, підтримка, «дитина для себе». Батька я ніколи не знала: у свідоцтві про народження — прочерк, і жодного разу в житті вона не обмовилась навіть словом про те, хто він. Ми з мамою жили скромно, але затишно. У нас не було розкоші, але була любов. Вона працювала бухгалтеркою, ввечері ми пекли пряники, дивилися серіали, обговорювали все на світі. Я була впевнена: у нас нерозривний зв’язок. Вона ні з ким не зустрічалась, не ходила на побачення, жила мною. До шістнадцяти років — це була справжня ідилія.
Але потім з’явився він. Богдан. Колега з іншого відділу. Вона прийшла одного дня додому з палаючими очима — я відразу зрозуміла: у її житті хтось з’явився. За пару тижнів почалися побачення, шепіт у телефон, нові сукні. Я раділа за неї — чесно. Тільки всередині мене гризла якась тривога. І не даремно.
Одного разу вона просто поставила мене перед фактом: «Ми переїжджатимемо до Богдана. У нього двокімнатна, тобі виділимо свою кімнату». Я намагалася заперечувати — не тому, що ревнувала. А тому, що відчувала — щось не так. Він зі мною не розмовляв, дивився крізь мене, ніби на стілець. Але мати не слухала. «Ти не розумієш, я щаслива», — лише повторювала. Мені лишилося лише поступитися.
Спочатку все було тихо. Ми жили, як сусіди. Він — сам по собі, я — у своїй кімнаті, мати між нами, як буфер. Потім вони одружились. За тиждень до мого випускного. І все розвалилося. Він став іншим — не те щоб раніше був ніжним, але тепер став справжнім тираном. Він принижував нас, командував, викрикував безглузді звинувачення.
«Дві баби в хаті, а йожрати нічого? Вона в школі, а ти де?» — гарчав він. «На підбоях наряджаєшся, до парубків біжиш, так?»
Він кричав, забороняв їй виходити з дому, влаштовував сцени ревнощів, читав переписки, шпурляв телефон. Мати ридала, а потім він приходив із квітами. І знову все по колу. Я сто разів благала: «Підемо, я з тобою, не бійся, ти не сама». А вона лише витирала сльози: «Ти не розумієш, ти ще дитина. Я його кохаю».
Кохаю… Настільки, що згодом він навіть заборонив їй платити за моє навчання. Мати до того здавала нашу квартиру, відкладала гроші, я мріяла вступити на правознавство. Готувалась, зубрила дні й ночі. А коли не пройшла на бюджет — сподівалась на її допомогу.
Але Богдан сказав:
«Жінка має стояти біля плити. Я ще й платити за її інститут буду? Вийдеш за багатого — тоді й навчайся на здоров’я».
Я вибухнула. Висказала йому все, що думала. Зібрала речі й пішла. Мати… Мати навіть не спинила. Назвала мене невдячною і сказала, що я маю вибачитися перед Богданом.
Я не вибачилась. З того часу ми не спілкуємось. Ані дня, ані хвилини. Вона пішла за ним, повністю розчинилась у його грубості. Тепер вона говорить його словами, рухається його жестикуляцією, навіть жартує, як він — різко, мерзенно. Коли дзвонить, якщо взагалі дзвонить — у голосі холод. Відчуженість. Ніби я — не донька, а колишня знайома.
Я більше не борюсь. Я зрозуміла, що мати — вже не та. Та, що любила, пекла мені пампушки, вкривала ковдрою — зникла. Вона померла того дня, коли обрала чоловіка, а не дитину. Її втрата — мій шрам. Але мій вибір — не дозволити цьому болю спалити все живе, що лишилось у мені.
Нехай вона живе своїм життям. Тільки от, коли опиниться сама, — нехай пам’ятає, кого зрадила заради чужого…
