Буває, здається, що в моєї мами не серце, а безмежний океан терпіння. П’ять років тому батько вчинив з нею так підло, що я досі не можу спокійно про це згадувати. А вона? Спокійно посміхається та каже: «Що було, те минуло. Прийшов, покаявся, прощення просив… Хоче повернутися, знову жити разом…»
А ми з братом — категорично проти. Бо пам’ятаємо все. А забувати таке — це як зрадити саму себе. Майже сорок років вони були разом. Пройшли шлях від гуртожитку до великого будинку за містом. Спочатку — тісна кімната, потім — дві кімнати, три, і нарешті — розкішна чотирикімнатна квартира, а згодом — будинок під Львовом. Батько любив жити красиво. Нові іномарки кожні два роки, ремонти «як у добропорядних людей», дорога техніка.
А ще він любив свою секретарку. У прямому сенсі — заглядав під спідницю регулярно. І ось одного дня вона оголосила, що чекає дитину. Аборт робити пізно. І батько вирішив: «Кохаю, піду будувати нову родину!» Якби він просто зібрав речі та пішов — це одне. Але ні. Він почав ділити майно, немовби ми йому чужі. Розмірковував: «А чи не обділив я себе?»
Я тоді вже була заміжня, ми з чоловіком жили окремо. А ось брат мешкав з мамою. Він мав отримати квартиру на весілля, батько обіцяв. Але після скандалу залишилися лише обіцянки. Квартиру не подарував. Забрав собі будинок, гараж, авто, а ще — виніс з квартири все, що вважав «своїм». Навіть маму лишив без доступу до рахунку, мовляв, гроші тепер потрібні його «новій» родині.
Після цього батько кілька місяців приходив до нас, як на роботу — то за улюбленим табуретом, то за набором чарок. І лише коли брат замок змінив, це припинилося. Тоді ми з мамою вирішили розміняти квартиру, щоб брат із дружиною мали окреме житло. На весілля батька не запрошували — і він не наполягав. Після його втечі фінанси в родині погіршилися, але ми подолали.
Мама повернулася на стару роботу — досвідчену бухгалтерку прийняли з розкритими обіймами. Ми з братом теж підтягнулися, і поступово все налагодилося. А ось у батька справи пішли не дуже добре. Здоров’я підвело, молода дружина, якій він так довіряв, викинула його за двері. Цього разу він навіть не ділив майно — залишив їй будинок, собі взяв лише авто і переїхав у готель.
І почалося… Дзвінки до мами, плаксиві розмови: «Пробач, був дурнем… Давай все повернемо…» І знаєте що? Вона його вислухала! Прийшла до нас з братом і каже: «Ваш тато хоче з вами помиритися… Я думаю, може дати йому шанс?»
Ми з братом ледь не втратили голос. Єдиним духом відповіли: якщо ти його приймеш — ми перестанемо приходити в цей дім. Ми тебе любимо, завжди будемо підтримувати, але повертатися до зрадника — це не прощення, це зневага до самої себе.
І говорити про «тата» ми більше не хочемо. Бо той, хто покинув родину заради примарного щастя, не має права зватися батьком. Життя вчить нас, що справжня родина — це не кров, а люди, які залишаються поруч у найважчі моменти.
