Оксана і Богдан готувалися до весілля. Напередодні свята мати нареченої, Ганна Михайлівна, приїхала в гості, щоб познайомитися з матір’ю Богдана — Ярославою Володимирівною. Зустріч відбулася в її будинку. Обговорили деталі весілля, посиділи за столом. Наступного ранку Ганна Михайлівна збиралася додому. Оксана вийшла її проводжати.
— Ну, як тобі Богдан? — запитала вона.
— Хлопець хороший, — усміхнулася мати, але важко зітхнула.
— Мамо, що не так? — здивувалася Оксана.
— Донечко, тримайся подалі від його матері. Ти про неї ще багато чого не знаєш.
Ці слова незабаром набули ваги.
Коли Оксана дізналася, що свекруха планує жити з ними, вона прямо сказала чоловікові:
— Вибирай: або я, або твоя мати.
— Я нікого вибирати не збираюся, — спокійно відповів Богдан. — Ми живемо, як і раніше, а мама нехай сама вирішує свої справи.
— Тобто, ти не допустиш, щоб вона до нас переїхала?
— Я їй уже сказав.
— І якою вона була?
— Образилась. Назвала мене невдячним і пообещала, що я ще пошкодую.
— Передбачувано…
Ярослава Володимирівна пішла на пенсію рано — багато років працювала стюардесою.
— Досить. Відпрацювала, — вирішила вона, отримавши високу пенсію, значно більшу, ніж у більшості.
Але швидко зрозуміла — цих грошей їй замало. Рішення прийшло саме собою: перекласти витрати на сина.
— Я тебе виростила, освіту дала. Тепер твоя черга — сплачувати синівський борг, — сказала вона, коли Богдану виповнилося всього 23. — З наступного місяця ти платиш за квартиру й продукти.
— Гаразд, — відповів він. — Але якщо я утримую сім’ю, ти більше не лізеш у моє життя.
Вона погодилася — і, треба визнати, не втручалася. Життя сина її мало цікавило. Богдана переважно виховували її батьки, поки вона намагалася влаштувати власне життя, але безрезультатно.
Минали роки. Син виріс, переїхав до неї у старших класах. П’ять років сумлінно платив за все, годував матір. Та насолоджувалася життям, витрачаючи пенсію лише на себе.
Коли Ярославі виповнилося п’ятдесят, Богдан привів додому дружину.
— Яка ви доглянута! — здивувалася Оксана при першій зустрічі зі свекрухою. — Взагалі не схожа на пенсіонерку.
Дізнавшись, що молодята будуть жити з нею, Ярослава лише зраділа: «От і добре», — сказала вона, подумавши: «Тепер і готувати не доведеться».
Оксана сприйняла це щиро, але Богдан пояснив:
— Мамі просто не вистачило сміливості нас вигнати. Останні п’ять років я один оплачую все.
Візит Ганни Михайлівни незабаром розвіяв і без того тонкі ілюзії:
— Донечко, будь обережна. Ця жінка живе лише для себе. Вона вас забуде, якщо їй стане незручно. Головне — тримайся за чоловіка. Він мені сподобався. Але з його матір’ю вам не пощастило.
Минуло півроку. Ярослава закохалася. Чоловік на ім’я Віктор почав з’являтися все частіше. А потім…
— У вас два тижні, щоб з’їхати. Я продаю квартиру. Переїжджаю до Львова.
— Ти серйозно? — остовпів Богдан.
— А що? Я маю право. Квартира — моя. Мені її батьки подарували.
— І ти нас виганяєш?
— Так. Все законно.
Богдан мовчазно надів куртку і вийшов. Ввечері вони з Оксаною уже збирали речі. Поселилися в його колеги, що якраз шукав квартирантів. Через місяць Ярослава продала житло й поїхала з Віктором до Львова.
Через кілька днів Богдан спробував позичити в неї грошей:
— Ні, звичайно. Всі витрати вже розписані, — холодно відповіла мати.
— Ну, удачі, — сказав він.
— І тобі, — усміхнулася вона. Навіть не обняла на прощання.
Минув рік. Ярослава подзвонила: розлучилася з Віктором, він забрав у неї гроші й зник. Вона — сама, без житла. Повернулася й одразу заявила:
— Житиму з вами.
— Ні. Візьми гроші, що лишилися, оформи іпотеку.
— Іпотеку? У мої роки? На пенсію?
— Знайди роботу. Доведеться справлятися, як усі.
— Значить, ти мені не допоможеш?
— Нічого я тебе не винний, мамо.
Вона спалахнула:
— Ти невдячний! Я тебе виростила!
— А я просто беру з тебе приклад, — спокійно відповів син.
Ярослава перебивалася в подруг, доки були гроші. Потім — відмови. Знову до сина.
— Мамо, ти не хвора й не стара. Знайди роботу. Зніми хоч кімнату. Шукай.
— Тобі мене не шкода?
— Ні. Ти нагадуєш мені ту саму коникосічку… що літо пропіснила.
Пізніше Ярослава влаштувалася… не на роботу, а у новий шлюб. За першого зустрічного. Зате — з квартирою.
Але це вже зовсім інша історія.
