Минулого року мама вчинила несподівано вирішила продавати нам овочі зі свого городу. Сказала: «Ви не приїжджаєте до мене, не допомагаєте, то так і буде». І якось раптом забулося, хто платив за підведення води, за теплиці, за роботу чоловіків, які викопували ями й допомагали ставити грядки.
А ми й далі купували овочі-фрукти задешево на базарі.
Власного дачного будиночка у нас ніколи не було. Жили в Києві, і, певно, мій тато навіть не бачив, як виглядає картопля до магазину хіба що у пакеті. Мама ж, навпаки, виросла в селі під Житомиром її дитинство пройшло в бабусиному великому саду, і ця романтика їй давно була чужа.
За життя батька не виникало жодної потреби у підсобному господарстві. Тато тягнув родину навіть у найважчі періоди. Мама працювала теж, але головний тягар лежав саме на татові.
Після його смерті майже нічого не змінилося. Я допомагала, наскільки могла. Поки жила з мамою, ми всі витрати ділили навпіл. Переїхала лише два роки тому, коли вийшла заміж.
Минулого літа мама вийшла на пенсію і страшенно захотіла дачу. Казала, що мріє повернути той шматочок дитинства в бабусиному саду. Зняла з рахунку гроші й купила невелику садову ділянку поблизу Боярки не особливо комфортну, але їй подобалась найбільше. І це головне.
Ми з чоловіком допомогли грошима навести лад у хаті й на землі. Заробляли добре, могли собі дозволити не на палац, звісно, але на мінімальний ремонт, провести воду й склити веранду вистачило.
Працювати на городі ми відмовилися зразу. Не наш стиль і часу не було, і бажання. Ми кияни до самої кістки у вихідні хочеться довше поспати, погуляти з друзями чи побути разом, а не копати землю.
За байдужість до роботи на городі мама нас неодноразово сварила, але як тільки я перераховувала гроші одразу змінювала тон. А витрат було немало: то на теплиці, то на нові красиві грядки-короби, потім треба було викопати старі кущі… За всі ці роботи ми й платили, мамі лишалось лише наглядати.
Заплатили ми й таксі, коли мама не захотіла тягти з базару важкі покупки електричкою й пішки.
Час від часу мама ділилася фотками свого врожаю, розповідала, як красиво і яскраво у неї тепер виходить, яка міні-казка там насправді. Я реагувала спокійно ну, не моє це все. Так тривало, доки мама не показала фото своїх полуниць.
Огроменні, червоні, глянцеві аж слина навернулася, згадався одразу той смак з дитинства. Попросила маму відкласти мені в окремий контейнер мовляв, заїду після роботи. І не сподівалася, що замість підтвердження мама надішле декілька фото контейнерів і кожен з ціною.
Я перечитала подумала, що щось наплутала. Передзвонила: «Мамо, ти справді зібралася продавати мені полуницю?» «Авжеж», відповіла вона.
А чого ти чекала? Я тут кожну ягідку вигляджую, щоб була красивою, а ти з чоловіком навіть жодного разу не приїхали мене підтримати! Чому я маю тобі щось віддавати просто так? Хто не працює той не їсть, аргументувала мама.
Я нагадала їй про все, що ми зробили для тієї дачі. Мама обурилась: «Як ти можеш так розмовляти з рідною матірю?»
Принципово не купуватиму продукти у власної мами. Хай шукає покупців. Ми з чоловіком усе купуватимемо на ринку це зараз зовсім неважко. Мама ще не раз намагалась продати нам огірки чи кабачки з нових грядок отримала відмову.
Зараз ми з чоловіком ще допомагаємо мамі, якщо треба оплатити комірне, купити ліки чи щось для здоровя. Але на город більше ні копійки!
