Свекруха нам говорила це купу разів, але я її не послухала і зробила так, як вважала правильним для себе.
Останнього разу, коли мама мого чоловіка приїздила до нас вгості – вона мене дуже розізлила. Ця жінка почала мене переконувати, що мого сина не варто хрестити у католицькій церкві, і що не знати через це йому гарної долі, а лише страждати все життя.
Пам’ятаю, я відмовлялася чути ті її слова, і ось що з цього вийшло.
Наш з чоловіком шлюб можна називати інтернаціональним, оскільки за віросповіданням я – християнка, а він мусульманин, та це не стало на заваді нашому коханню. По-правді сказати, він жодного разу не відвідував мечеть і не слідував мусульманським традиціям. Тому у наш і не було ніколи ніяких сварок чи конфліктів з цього приводу. Нашу сім’ю ми будували так, як нам підказувало серце.
Із близьких людей у мого чоловіка була лише мама, а батько його помер ще як від лише до школи пішов. А три місяці тому я подарувала йому найближчу людину – сина. Ми його назвали як короля – Артуром і вирішили, що хочемо його похрестити у греко-католицькій церкві. Хоча і тему мусульманства ми обговорювали, але чоловік про нього майже нічого не знав, окрім єдиної молитви, яку його в дитячому віці навчила мама.
Ми повідомили свекруху про своє рішення та запросили її на таїнство хрещення дитини. Бачили б ви, яка вона була зла. Ми думали, що вона нас зітре у порох, лиш одним своїм поглядом. Постійно нас відмовляла, сварилася, а на останок твердила, що якщо охрестимо маля – то з ним постійно будуть траплятися погані речі.
Як тільки ми їй не пояснювали, що для нас Бог єдиний, і нічого страшного не станеться, а вона таки була на своєму, що ми ще пошкодуємо.
А останній аргументом було те, що її внук мусульманин, у його жилах тече мусульманська кров, і якщо ми його охрестимо – то ноги її більше у нашому домі – не буде. Подумаєте ви, що вона мабуть дуже віруюча мусульманка, та ні – вона і іслам – це різні дороги, які ніколи в житті не перетиналися, лише на її весіллі і після народження її єдиного сина і все. А після смерті чоловікового батька – вона і елементарними їхніми традиціями нехтувала, відчувши свою самостійність та незалежність.
Для усієї моєї родини і чоловікової, наших спільних друзів та знайомих – поведінка його мами була зовсім неприйнятною та не зрозумілою. Адже дитя наше, і рішення це ми прийняли спільно.
А після того, як ми таки охрестили нашого сина – ми з чоловіком почалися частіше сваритися і не розуміти один одного. А чогось такого страшного – не відбулося. Думаю, що свекруха мала якраз це на увазі. Наступного разу, мабуть, буду прислухатися до її думки, адже дуже хочу зберегти наше кохання та сім’ю.