10 травня. Київ.
Сьогодні був день, коли все пішло не за планом.
Світлана стояла біля плити, коли кухню наповнив аромат запеченої свинини з часником та кмином. Рідко в неї був час готувати щось більше, ніж омлет. Вона втомлено витерла чоло, обернулася й гукнула:
— Богдане, ти пам’ятаєш, що завтра до нас приїжджає моя мама?
Через хвилину у дверях з’явився він — розкуйовджений, зі сонними очима.
— Яка мама? — здивовано подивився він. — Ти мені щось казала?
— Так! Три дні тому! — Світлана насупилась. — Домовилися, що вона приїде в неділю.
Богдан раптом занервував і випалив:
— Відміняй. Їй завтра не можна. Абсолютно.
— Чому це? — насторожилася Світлана.
— Бо завтра приїде… Олена.
— Яка Олена?
— Ну… моя колишня, — видохнув він.
У кімнаті повисла мертва тиша. Потім її перервав кашель Світлани, яка не знала, чи сміятися, чи кричати.
— Ти серйозно? Хочеш, щоб завтра тут жила твоя колишня? Саме тоді, коли приїде моя мама?
— Та ти не так зрозуміла! Вона не житиме, просто переночує! Вона посварилася з хлопцем, а йти їй нікуди. На пару днів, чесно. Ми з нею давно не разом, ти ж знаєш! Олена — просто людина у біді!
— А ти не думаєш, як це виглядатиме? Мама приїде, а тут твоя «подруга» з минулого шастає по хаті. Прекрасне враження!
— Скажемо, що вона твоя подруга. Ти в мене актриса — повірять!
Світлана закатила очі, але в глибині душі вже уявляла, як ця Олена з’являється на порозі й з перших слів називає її господинею. Було гидко, але цікаво.
Ввечері подзвонили у двері. На порозі стояла Олена — висока, впевнена, з модним піксі та сумкою з лев’ячим принтом. Вона кинула на Світлану оцінюючий погляд.
— О, отже, ти — його офіційна? Ну що ж… Я на пару днів, не бійся — твого чоловіка не чіпатиму.
Світлана стрималася. Лише процідила:
— Кімната праворуч. Завтра приїде моя мати — не крутися зайвий раз на очах.
Олена зайшла, а Світлана попрямувала на кухню, де їжа вже починала вистигати.
— Олено, будеш із нами вечеряти?
— Звісно! А це що, пиріг? Тільки не кажи, що сама спекла. Це ж магазинні коржі з повидлом, так?
— Можеш не їсти, — відрізала Світлана, але губи дрігнули в легкій усмішці.
Олена, не втрачаючи тону, раптом запропонувала:
— А хочеш, навчу тебе справжньої випічки? Моя бабуся була кухарем, я змалку біля плити.
Так почався вечір, який вони обидві запам’ятають. До півночі жінки базікали, як старі подруги, обговорювали чоловіків, рецепти та навіть модні тренди. Світлана вперше відчула, що вона не просто «дружина», а жінка, яка може справляти ін— а жінка, яка варта більшого, ніж просто бути чийось тінню.
