Хлопчик прокинувся серед ночі від дивного стогону. З-під теплого ліжка просочувався запах осінніх яблук, вікно ледь дихало на шибках. Він підійшов до материного ложа:
Мамо, тобі зле?
Марисю, принеси водички!
Зараз, квапливо забіг на кухню.
За хвилину повернувся з повною склянкою:
Ось, мамцю, пий!
Десь у світі лункий стукіт у двері.
Дитино, відчини! Мабуть, бабуся Ганна принесла.
На порозі стояла сусідка, міцно стискаючи в долоні велику глиняну чашку.
Що з тобою, Марисю? доторкнулась до чола. Ох, горить. Я молочка гарячого із вершечком принесла.
Я вже ліки випила.
Тебе ж у лікарню треба. Лікування зараз добре. Та що ти їстимеш, у тебе холодильник пустий.
Тітка Ганно, в мене остання копійка на ліки пішла, на очах у хворої проступили сльози. А воно нічого не допомагає.
Ляж у лікарню.
А з ким я Марисю залишу?
А з ким він буде, як тебе не стане? Тобі ж іще тридцяти нема, а ні чоловіка, ні гривні в кишені, лагідно погладила волосся. Годі рюмсати!
Тітко Ганно, що ж робити?
Все, зараз швидку викликаю, сусідка полізла в торбинку за телефоном.
Додзвонилася, все дізналася.
Кажуть: приїдуть сьогодні. Як приїдуть хай Марисю до мене приведуть.
Ганна вийшла в коридор. Хлопчик, дивний, босий, розгублений, підбіг за нею.
Бабусю Ганно, мамцю моя не помре?
Не знаю, синочку. Треба Бога просити, хай допоможе. А твоя мамка в Бога не вірить.
А дідусь-Бог почує? в очах хлопчика теплилася надія.
Треба до церкви свічку поставити, попросити і він допоможе. Все, йду.
***
Вернувся хлопчина задумливий до хворої матері:
Марисю, ти напевне їсти хочеш, а в нас нічого немає. Подай два стакани.
Він приволік матір розлила молоко.
Пий.
Випив, а їсти закортіло сильніше. Мати відчула миттю. Тяжко піднялася, зняла зі столу портмоне:
Ось тобі п’ятдесят гривень. Купиш два пиріжки, їж по дорозі, я щось зварю. Іди!
Провела до дверей сина, сама, тримаючись за стіну, рушила на кухню. У старому холодильнику пара банок шпрот, трошки маргарину, на підвіконні дві картоплини та цибуля.
Борщ би зварити
Запаморочення. Знесилено опустилася на табуретку:
«Що зі мною коїться? Літо минуло грошей обмаль. Якщо не вийду на роботу як же Марисю в перший клас? Рідних нема самотня. А ця хвороба Треба було одразу до поліклініки, а тепер, якщо покладуть хто з сином буде?»
Волі піднялася і почала чистити картоплю.
***
Голод сильнішав, але думки хлопчика линяли інше:
«Учора матуся весь день у ліжку лежала А якщо справді помре? Тітка Ганна казала треба дідусю-Бога попросити».
Він загубився на узбіччі думок і повернув у бік церкви.
***
Він повернувся з війни вже як півроку. Живий диво, але ходити навчився недавно, з палицею. Про рани забув, про шрами на обличчі теж, бо кому він такий тепер потрібен. Оксамитова пенсія годує добре, а на рахунку контракти ще лежать тихі, ні до чого більше.
Ось іде він, Остап, крізь леткий ранок до церкви. Сьогодні рік, як загинули його друзі Ігор та Сашко, а він вижив.
Біля храму юрмилися жебраки. Остап дістав кілька пятидесяток, роздав і попросив:
Помоліться за Ігоря та Сашка, помяніть добрим словом.
Усередині храму купив свічки, запалив, шепотіти молитву:
Пом’яни, Господи, рабів Твоїх…
Став на коліна. Перед очима стояли друзі, мов живі.
Коли скінчив молитву, просто стояв і згадував життя своє трудне й німе.
Біля нього, з тонкими руками, спинився хлопчик. Дешева свічка в руках, очі питання. До нього підійшла сивенька жінка.
Давай, ходімо, допоможу.
Запалила свічку і поставила разом із ним.
Ось так перехрестись! показала, як це робити. Скажи Богові, чого прийшов.
Марисю довго дивився на ікону, тоді прошепотів:
Допоможи, дідусю-Боже. Мамця хвора, крім неї нікого нема. Хай видужає. А леїків нема за що купити. Я от-от у школу, а портфеля нема і олівців.
Остап завмер, дивлячись на хлопчину. Всі його біди зблякли, відійшли кудись далеко. Хотілося закричати:
«Люди! Невже нікому не шкода цього малого? Нікому купити матері ліки, а синові портфель?»
А хлопчина стояв не вірив диву.
Ходімо зі мною! рішуче промовив Остап.
Куди? зблідлий хлопчак злякано подивився на чоловіка з палицею.
Дізнаємося, що мамі потрібно з ліків, та й купимо.
Ви кажете правду?
Просила тебе й мене Бог послухав.
Справді? очі хлопинки заіскрилися перед іконою.
То як тебе звати?
Марисю.
А мене, дядьком Остапом називай.
***
З квартири чулося зойки:
Тітко Ганно, ось скільки виписали, а ліки дорогі. Де ж я стільки гривень візьму? Залишилося тільки пятсот.
Син раптом відчинив двері. Голоси стихли. Сусідка визирнула, стривожено дивлячись на незнайомця:
Маріє, бач!..
Мати висунулась, теж затнулася.
Мамцю, які тобі ліки треба? Ми з дядьком Остапом підемо та купимо.
А ви хто будете? здивовано перепитала Марія.
Все буде гаразд, усміхнувся чоловік. Дайте рецепти!
Та в мене тільки пятсот гривень
Ми з Марисею знайдемо гроші, поклав руку хлопцеві на плече.
Мамо, давай рецепти!
Марія простягла папірці відчула доброту у суворому чоловікові.
Дивись, Маша, ти ж навіть не знаєш його! отямилася сусідка, коли вони пішли.
Тітко Ганно, відчуваю він добра людина!
Ну, то я піду, гукнула Ганна.
***
Марія сиділа, чекала на сина. Забула про недугу. Аж раптом відчинилися двері вбіг хлопчина, обличчя світиться:
Мамцю, ми тобі ліки купили і до чаю смаколики!
У дверях стояв Остап і також усміхався щастям, від чого його лице було не таке вже й страшне.
Спасибі! ледь поклонилася Марія. Прошу до хати!
Остап важко здіймав взуття, від хвилювання ледве міг стати. Пройшов до кухні.
Сідайте! запросила господиня.
А я куди палицю поставити? він крутив головою.
Давайте я ось тут, під рукою, і поставила поряд.
Перепрошую, але частувати мені нічим
Мамо, ми все купили з дядьком Остапом! син викладав пахощі на стіл.
Ой, навіщо ж охнула Марія, та подумки зраділа, побачивши згорток з чаєм і солодощами.
Почала заварювати чай. Їй здавалося хвороба відступила, або ж не хотілося лишень зайвий раз виявляти свою слабкість. І ніби відчувши, Остап спитав:
Вам не зле, Маріє, ви аж бліда?
Нічого, зараз ліки випю. Дякую, що ви
***
Вони пили ароматний чай із медівниками, слухали, як Марисю весело пустував. Іноді перезиралися. Всім трьом було тепло за одним столом. Але і цей мрійливий час не вічний.
Дякую вам! Остап підвівся й ухопив тростину. Я вже піду. Вам потрібно лікуватись.
Дякую величезно! господиня підвелась також. Як вас і віддячити не знаю
Він рушив у коридор, а мама із сином слідом.
Дядю Остапе, ви до нас ще прийдете?
Авжеж! Як твоя мама видужає купуватимемо тобі портфель!
***
Остап пішов. Марія прибрала зі столу.
Синочку, подивись телевізор, а я трохи подрімаю.
Лягла, заснула глибоко.
***
Минуло два тижні недуга відступила, видно дорогі ліки допомогли. Марія навіть вже працювала, в офісі кінець місяця завал, мусила виходити з відпустки. Раділа, бо ті дні заплатять, а восьмий місяць треба ж до школи Марисю збирати.
У суботу встали разом.
Марисю, збирайся, йдемо в магазин подивимось, що потрібно до школи.
Тобі вже виплатили зарплату?
Ще не дали, але до наступної суботи будуть. Позичила тисячу, по дорозі щось на вечерю купимо.
Почали збиратись, як раптом забряжчав домофон.
Хто там? питає Марія.
Це я, Остап
Ще хотів щось сказати, та вже тремтяча жіноча рука натисла кнопку.
Мамо, хто там? із кімнати вигулькнув хлопчик.
Дядя Остап! не втримала радості Марія.
Ура!
Ввійшов, тримаючись за тростину але який же змінився! Дорогі штани, сорочка, акуратна стрижка.
Дядя Остап, я вас чекав! кинувся малий.
Я ж обіцяв! підморгнув усмішкою. Добридень, Маріє!
Добридень, Остапе!
Вони сміялися, перехід на «ти» зворушив обох.
Ви вже зібрались? Мерщій йдемо!
Куди? Марія не до кінця второпала.
Та ж Матвій ось-ось до школи.
Але в мене
Я ж обіцяв, а обіцяне святе.
***
Марія завжди звертала увагу лише на найдешевші речі, в якому б магазині не була. Не було зайвих грошей, рідних чи чоловіка. Якщо не зважати на того із технікуму, котрий зник.
І ось поруч чоловік, котрий купував усе, трохи не радіючи більше за сина. Питає її, не дивиться на ціни.
***
Навантажені речами, на таксі повернулися додому.
Маріє, зупинив чоловік. Ходімо всі разом у місто пообідаємо десь!
Мамо, ходімо! тягнув син.
***
Увечері Марія довго не могла заснути. Сни змішувалися, миготіли образи. Його очі дивилися з любовю. І тихе серце, і холодний розум сперечались уночі:
«Та він же негарний і кульгавий», торочив розум.
«Добрий, лагідний, дивиться так» відповідало серце.
«Літній він на п’ятнадцять старший».
«І що? Він рідний моєму сину, як тато».
«Та ти ще знайдеш молодшого й гарного».
«Не треба мені гарного, я вже мала такого. Мені б надійного та доброго».
«Про іншого чоловіка колись мріяла».
«А тепер про такого».
«Швидко ж в тебе все змінюється!»
«Бо я зустріла Я кохаю його!»
***
Їхнє вінчання відбулося в тому ж храмі, де Остап і Марисю пізнали одне одного. Перед іконами Остап стояв без тростини, а хлопчик не спускав очей з того святого, якому молився три місяці тому.
Він стиха прошепотів:
Дякую Тобі, дідусю-Боже!
