Оленка та її мишенята
Я веду свій блог, я психолог і пишу про себе.
Кілька тижнів тому я зустріла дівчинку – вона сиділа на лавочці в парку, годувала батоном голубів… Дуже балакуча. Коли я побачила її втретє, зрозуміла, на кого вона схожа – на мене.
Батьки розлучилися, мати вийшла заміж і поїхала за кордон, а тато живе з іншою тіточкою (як сказала Оленка, так звуть дівчинку). У тата з Іриною народився хлопчик, його назвали Данилком.
Я дивилася на цю малу і бачила себе.
Чим я можу їй допомогти? Як зробити так, щоб у тридцять п’ять років вона не писала таких текстів…
— Оленько, я працюю в ***, хочеш навчитися малювати?
— Так! — охоче киває дівчинка.
Я йду з нею додому і пропоную стомленій жінці, щоб її донька відвідувала нашу студію. Ніби не знаю, що вона вітчимова мати…
— Це безкоштовно, треба лише дозвіл батьків, — брешу я.
— Я їй не мати. Добре, прийде чоловік, і ми подумаємо.
Наступного дня Оленка приходить до нас.
Я обережно направляю її, дівчинка й справді чудово малює, а ще співає. Я домовляюся з колегами – і Оленку беруть скрізь, де можна.
Не кажіть мені, що це неможливо. Якщо захотіти – все вийде.
Я намагаюся подарувати їй те, чого не було в мене – спілкування, усвідомлення, що ти теж важлива у цьому світі, а не просто дівчинка, яка раптом стала зайвою.
Ми потягнулися одне до одного. Тато й вітчимиця думають, що я соціальний педагог, який прикріплений до їхньої дитини.
Такі наївні… чи байдужі?
Швидше за все, друге. Оленка – «довесок» від минулого життя чоловіка. А куди її подіти? Тому й терплять.
Мати самоусунулася – надсилає гроші, сукні, приїжджає раз на рік, але не забирає з собою. Чому?
Тому що у неї чоловік, який не хоче чужих дітей. У нього будуть свої.
А тато… він ніби любить Оленку… такий собі герой, тягне цей «хрест».
Оленка – чарівна, але для мене, для інших дітей, для вчителів у центрі. Ми не знаємо, яка вона вдома. Може, нестерпна, зла й колюча, бо вона – «довесок».
Нікому не потрібний і всім заважає.
Як і я…
— Наталко, а чому ти не вийдеш заміж за Богдана?
— Що? Про що ти? — дивлюсь я на малу. Звідки тобі це?
— Ну… — вона знизує плечима. — Усі бачать, що він тебе любить, а ти така… снігова королева.
Я працюю в *** по зову серця. Ну, ладно… лікую себе, намагаюся.
Але не можу собі допомогти. Я завела цей блог, наважилася розповісти все, бо мені потрібна допомога. Я кидаюся рятувати всіх, крім себе.
В Оленці я побачила ту саму маленьку дівчинку, якій так була потрібна підтримка.
Я намагалася, чесне слово, налагодити стосунки з обома своїми сім’ями.
Батько, його дружина і моя зведена сестра… точніше, не зовсім сестра. Взагалі, не сестра. Вони… Батько набрався сміливості і сказав мені не дзвонити, не приходити і не писати.
— Світлана не хоче, — опустивши очі, каже він.
Мені тринадцять. У мене гострі коліна, великі долоні на тонких зап’ястях – наче клешні рака. Мені здавалося, що я – найнегарніша дитина на світі. Ну хто ж таке полюбить?
— Тату… але я ж твоя рідна дочка, а Світлана – дочка твоєї дружини…
— Розумієш, у неї підлітковий вік, дуже важкий. Ми навіть водили її до психолога. Її треба оточити любов’ю, зрозуміла?
Так, тату… Звичайно, добре.
Мати, вітчим і брат жили своїм життям. Вони могли сміятися з жартів, а коли я заходила – замовкали. Вони навіть удавали, що раді мене бачити, але я ж відчувала – їм важко з чужинкою.
Я завжди була сама.
Але так хотілося, щоб мене помітили, пригорнули.
Тато казав, що Світлана погано вчиться.
Значить, я маю вчитися ідеально – щоб він побачив: я краща, зі мною немає проблем. Не помітив.
Я вирішила стати психологом – нехай тато оцінить. Не оцінив. Просто зник.
Усе життя я намагалася всім подобатися, бути зручною, як для мами. Вона хвалилася подругам: «Наталка – така зручна дитина!» Приготує, прибере, посидить із Данилком.
Я не можу побудувати стосунки. Бо…
Бо я душила своїх чоловіків любов’ю, підозрами, ревнощами. Допомагаючи іншим – не могла впоратися з собою.
Я навіть думала народити дитину – для себе. Але раптом я не зможу її полюбити? Я уявляла, що це буде дівчинка. Ще одна непотрібна, нелюба. «Довесок».
Я повертаюся до реальності.
— Наталко, ти підеш із Богданом у ресторан?
— У який ресторан, Оленько?
— Ой, я проговорилася… Він тебе запросить, зроби вигляд, що здивувалася.
— Гаразд, добре.
Богдан справді запросив мене. І мені не страшно – Оленка подарувала мені маленький талісман – мишеня з кусочком сиру. Вони робили його на трудовому.
З Оленкою я наче вчуся жити наново – правильно.
Я не вмію бути легкоІ коли я дивлюсь на цього в’язаного мишеня в його руках, то розумію — саме так починається щастя, просте, тепле і нарешті моє.
