Максим не віpив своїм очам. Фото цієї жeбpAчkи висіло всі ці роки у вітальні його бабусі. Так і було

Максим остовпів і не міг повірити своїм очам. Ось чому обличчя цієї жебрачки відразу здалося йому таким знайомим. Її фото всі ці роки висіло у вітальні його бабусі. Так і було — це його тітка Марина. Найбільша родинна таємниця була пов’язана з нею, і Максим твердо вирішив цю таємницю розкрити.

Максим буденно біг на роботу. Спустившись у перехід, намагався якнайшвидше оминути це не надто приємне місце. Тут завжди збиралися безхатченки, заважаючи пройти, вони розміщувалися прямо на підлозі, ніби були на своїй території.

Раптово його погляд зачепився за одну з жебрачок. Та жінка було ще не стара, зовсім не схожа на інших безхатченків. Її байдужі сині очі дивилися ніби крізь перехожих, а з обличчя не сповзала легка посмішка. В тих її очах була, здавалося, вселенська туга і смуток. Максим на якусь мить аж зупинився. Звідки він знає цю бідну жінку?

Увесь день Максим провів ніби уві сні. З голови не виходила та бездомна жінка. Хлопець був впевнений, що він добре знає ту жінку, яка просила милостиню у переході. Однак звідки він її знає, згадати ніяк не міг. Пообіді Максиму подзвонила бабуся, запрошувала на вечерю. Максим не відмовив і ввечері прямував до бабусиної квартири.

Бабуся вже виглядала онука з вікна першого поверху. Як тільки побачила силует Максима, відразу пішла його зустрічати. Максим був єдиною рідною людиною, яка залишилась у Наталії Романівни. Максим це знав і тому ніколи не відмовляв бабусі, коли вона просила її навідати. Хлопець зайшов до вітальні і розмістився на дивані, розпізнавши знайомий з дитинства аромат булочок з корицею. Але раптово Максим аж дихати перестав, коли помітив на стіні фотографію у рамці. Він бачив цю світлину безліч разів, але тільки тепер зрозумів, що з портрета на нього дивилася та сама жебрачка, яку він зустрів сьогодні у переході.

На тому фото була його рідна тітка Марина. Хоч на портреті вона була зображена ще молодою дівчиною, але Максим точно розпізнав її очі та посмішку, які ні краплі не змінилися. Максим не був знайомий з тіткою, ба більше — йому зовсім нічого про неї не було відомо, окрім імені. Про тітку Марину було заборонено говорити у їхній сім’ї. Про неї ніхто не розповідав, а коли про неї згадували, то повисала незручна мовчанка.

— Бабусю, може ти розкриєш мені нашу сімейну таємницю? Пора мені розказати про мою тітку, твою дочку. Вона жива?
— Ой, навіть не знаю, Максимку… Але маю надію, що у неї все добре.

Тоді Наталія Романівна розказала Максиму, що Марина була пізньою дитиною, народилася вона набагато пізніше за матір Максима. У них було майже 15 років різниці. Марину всі балували ще з дитинства, їй давали майже все, чого б вона лише забажала. Зрозуміло, що виросла вона доволі егоїстичною та самозакоханою. Максиму було 4 роки, коли тітка Марина втекла з його татом з дому. Матір Максима не могла змиритися зі зрадою відразу обох рідних людей. Тому через рік жінка захворіла і померла. Максим залишився з батьками мами.

— Дідусь після цього пройнявся ненавистю до Марини. Він категорично заборонив не те що говорити про неї, навіть згадувати. Але чомусь її фото так і не зняв зі стіни.

— Ось така у нашої родини таємниця, — сумно зітхнула Наталія Романівна, — Я Марину не беруся виправдовувати. Однак їй тоді було лише вісімнадцять — ще недосвідчена дитина, яка не знає життя. В той час як твій батько був дорослою зрілою людиною, він розумів, що коїть.

Максим мовчав, ошелешений почутим. Його матір покинула цей світ так рано, що він зовсім її не пам’ятав, у голові раз по раз зринав лише її милий образ, який він беріг у своєму серці. Максимові вмить стало жаль своєї мами, адже їй судилося прожити ще багато щасливих років, якби не зрада чоловіка та сестри.

— Я бачив тітку Марину сьогодні, — зважився сказати Максим, — Вона майже не змінилася. У неї той же погляд і та ж посмішка, що і на цьому фото. Вона просить милостиню у переході. Ти б хотіла її побачити?

— Ні, — швидко відрізала Наталія Романівна, — Хоч я і народила її, вона моя рідна дочка, але через неї я втратила твою маму та дідуся. Він теж дуже хворіти почав після смерті твоєї мами, невдовзі і він залишив цей світ. Ми втратили наших рідних через вчинок твоєї тітки.

— Тоді, якщо ти не маєш нічого проти, я зніму це фото. Воно щодня нагадує тобі про погане, — промовив Максим.
— Зніми, — не заперечувала бабуся, — Я й сама давно хотіла це зробити, але все ніяк руки не доходять…

Наступного дня, прямуючи на роботу звичним маршрутом, Максим знову спустився в перехід. Марина, як і днем раніше, стояла біля сходів з простягнутою рукою та блаженною посмішкою.

— Ви Марина? — наважився запитати Максим, зупиняючись біля жебрачки.

— Так, — гордо задерши підборіддя, відповіла та, — А тобі що?

— Нічого, — не приховуючи огиди та презирства відказав Максим, відводячи погляд.

Вона трохи того… Божевільна, — сказав безхатченко, який сидів поруч, — Думає, що вона особа королівської крові. Чекає, коли по неї прийде її коханий, який її давно покинув. Вона, здається, разом із ним з дому втекла, а всі рідні відреклися її.

Максим піднявся по сходах, витер зволожені очі. Йому було огидно від себе, що він зловтішався над долею тітки, хоч вона і заслуговувала на таке життя без сім’ї після того, що вона вчинила. Тепер хлопець зрозумів, що бабуся має рацію. Адже є таке, що неможливо і не варто пробачати. Такі речі не мають терміну давності.

Оцініть статтю
Джерело
Максим не віpив своїм очам. Фото цієї жeбpAчkи висіло всі ці роки у вітальні його бабусі. Так і було