То майже все гаразд
— Знову затримуєшся? — голос Марка в трубці лунав глухо, наче долітав здалеку, з берега холодної дніпровської річки, де вже скупчувалися сутінки.
— Так. До одинадцятої, може, пізніше. У нас аврал з поставками, — відповіла Оксана, натискаючи кнопку гучного зв’язку. Однією рукою вона дописувала листа клієнтам, іншою перемішувала вже холодну каву. Чашка стояла на краю столу, поряд валялися чернетки звітів, які вона так і не відкрила.
— Ти ніби й не живеш вдома, — сказав він після довгої паузи. Без докорів, просто констатація. Але в цьому факті відчувалася туска — за її нескінченними робочими годинами, за порожніми вечорами, за ранками, де їхні розмови розчинялися у тиші.
— Ти ж знаєш, як воно буває, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від вигорання.
— Знаю. — Тиша нависла, важка, як зимове повітря. У ній лунало ехо невимовлених слів, які обоє відчували, але не насмілювалися проговорити.
Оксана ненавиділа цю тишу. Вона була занадто живою, занадто насиченою. У ній тонули їхні недомовки, їхня втома, спроби вдати, що все ще тримається.
Додому вона повернулася опівночі. Квартира у спальному районі Києва зустріла її темрявою, лише у передпокої тьмяно горіла лампочка — Марко завжди залишав її, «щоб не спіткнулася». Світло падало вузькою смугою на підлогу, вихоплюючи самотній шкарпеток — явно його. На кухні лежала записка: «Їжа у мікрохвильовці. Сплю». Почерк був нерівним, ніби писав на ходу, тікаючи від чогось.
Вона сіла за стіл, розігріла вечерю, їла у напівтемряві, не відчуваючи смаку. Усе було на своїх місцях: гаряча їжа, тепле світло, турбота у двох рядках. Але всередині все стискалося від холоду. Вона відкрила ноутбук, прогортала звіт, закрила. Екран дивився на неї порожньо, як дзеркало, у якому не було відповідей. Потім пішла у ванну, умилася, уникаючи свого відображення — занадто втомлені очі, занадто багато безсонних ночей. Лягла біля Марка. Він спав, повернувшись спиною, дихав рівно. Між ними було трохи більше порожнечі, ніж учора. Або їй так здавалося.
Ранок почався з пробок та зірваного ремінця на черевиках. У маршрутці Оксана опинилася поруч із жінкою років сорока п’яти, яка голосно скаржилася у телефон: «Він знову з’явився під ранок, мовчить, смердить пивом, а я, дурна, все чекаю». Ці слова вдарили, як луна. Тільки навпаки. Та жінка чекала, попри біль. А Оксана жила поруч із Марком, але ніби в іншому світі, де їхні всесвіти лежали торкалися один одного.
В офісі начальник не помітив, що вона прийшла раніше. Не помітив би і її звіт, якби вона не поклала його на стіл. Він буркнув: «Норм», не відриваючись від екрану. Усе йшло за звичним сценарієм: завдання, звіт, кивок, мовчанка. Навіть похвала звучала, як наказ.
Оксана пішла на офісну кухню, заварила каву. Дивилася, як пакетик повільно занурюється у гарячу воду, залишаючи за собою темний слід, ніби щось невидиме розчинялося. Це було єдине, що здавалося справжнім у той момент.
Раптом вона усвідомила: все, що вона робить, — правильно. Бездоганно. Надійно, без помилок. Але це був рух у нікуди. Як машина, що мчить рівною дорогою, але без пункту призначення. Усе гладко, без збоїв. І безглуздо. Вона віддавала себе цим звітам, цим дедлайнам, цим галочкам, забуваючи запитати: чи веде це кудись, крім чергової папки на робочому столі?
Ввечері вони вечеряли разом. У тиші. Ложки брязкали об тарілки, за вікном шумів вітер, а холодильник тихо гудів, нагадуючи, що життя йде своїм чергом. Марко дивився у свою тарілку, уникаючи її погляду. Раптом спитав:
— Сьогодні не працювати вночі?
— Не повинно бути, — відповіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від надії.
— Може, у кіно сходимо?
Вона кивнула, вагаючись, ніби зважуючи, чи вистачить сил просто жити, а не бігти. Потім підійшла, обійняла його ззаду. Він був теплим, живим, справжнім. Як маяк у бурю, до якого можна притулитися, якщо все почне валитися.
— Вибач, — прошепотіла вона. — Я просто хочу, щоб усе залишалося цілим. Робота, ми, дім… Усе разом.
— Я знаю, — тихо відповів він. — Але ми ж не фортецю будуємо. Ми живемо. Так?
Вона мовчала. Просто притискалася до його спини, вдихаючи запах його сорочки. Він стиснув її руку, ніби це було єдине, що могло їх тримати разом.
У кіно вони пішли на якийсь легкий фільм — з погонями, жартами та вибухами. Сюжет губився у шумі, але це було неважливо. У темряві залу крісла були м’якими, екран — величезним, а їхні руки — переплетеними. І від цього ставало легше дВони йшли додому, і цього разу здавалося, що навіть зірки над Києвом світять трохи яскравіше.
