Олю, здається я збив кота прохрипів я в телефон.
І? відповіла Оля спокійно.
Як то «і»? Що мені робити?
Хоч би вийшов з машини, перевірив, чи він живий.
Я ковтнув слину. Двір був пустий, ніч пахла розпеченим асфальтом і чимось металевим ніби сам страх. Повільно відчинив двері й, не виходячи, нахилився, щоб зазирнути під авто. І побачив: він живий. Маленький сірий клубочек, тремтить, але очі відкриті.
Він живий, Олю. Живий Що робити?
Як то що? Вези до клініки. Ти ж туди їдеш. Давай, швидше!
Обережно підняв кота він не опирався, лише лежав, важко дихаючи. Посадив на заднє сидіння в коробку від кросівок, що валялась на підлозі. І поїхав.
До клініки зазвичай півгодини. Але не того дня. Той день був із тих, які не забуваються, і тридцять хвилин розтяглися у вічність.
У багажнику вже лежав пес. Старий дворняга, його збив потяг. Сусіди з дачі попросили відвезти до клініки «щоб не мучився», сказали. Безхатько, нікому не потрібний, але жаль було. Погодився. На автоматі.
А тепер ще й цей кіт.
Я летів дорогою, наче божевільний, і в голові крутилося: «Що це за день? Що це за життя?»
У клініці, на превеликий подив, черги не було. Вбіг із коробкою, ніби везеш дружину до пологового, лікар відразу взяв кота й поніс у кабінет.
Що з ним? Як він? метушився біля дверей.
Зараз зробимо рентген, кивнула медсестра. Схоже, нічого серйозного, але треба перевірити.
Пятнадцять хвилин. Вічність. Годинник ніби знущався з мене, застигнувши на місці. Ходив кругами, дивився на стелю, вікна, плакати з британськими та мейн-кунами
А всередині мене гризло щось важке. Не просто тривога сором, провина. Адже я не помітив. Не треба було їхати так швидко. Все могло бути інакше. Він крихітний, беззахисний, ступив на дорогу на секунду пізніше а я в той момент думав, де поворот до клініки. І все. Мить. Вирішальний клац і ось я стою з грудком у горлі й благаю в думках: «Хай лише виживе. Дай мені виправити»
Нарешті вийшов лікар.
Потрібна операція
І тут я згадав адже пес усе ще в машині!
Повернувся. Тиша. Він не скулив, не рухнувся. Натиснув кнопку багажник повільно відчинився.
Дві налякані очі дивилися на мене з пітьми. Він був живий.
Гей тихо промовив я. Вибач зараз розберемося.
Знову побіг до клініки. Підхопив лікаря сувора жінка з пронизливим поглядом.
Там ще пес у багажнику. Його потяг збив, задні лапи
Нам вже дзвонили про евтаназію. Сказали, шансів немає.
Я замовк, не знаючи, що додати.
Лікар нічого не сказала. Лише накинула плащ поверх халата й пішла за мною.
Відчинили багажник. Вона подивилася на пса, потім на мене. Її погляд пройняв наскрізь, ніби рентген.
Ви збожеволіли? Хто сказав, що треба всипляти? Так, лапи не одужають. Але він може жити. Ми виходили й гірших. Занесіть його.
Я лише кивнув. Не сперечався. Лікар сказала: «Він виживе». Цього було досить.
Ввечері ввірвався додому. Оля здивовано відвернулася від плити:
Що з тобою, Тарасе?
Не кажучи ні слова, пройшов у кімнату, дістав стару книгу, де ховав гроші. Мрія. Мотоцикл. Тепер це неважливо.
Тарасе?! Що сталося?
Вони виживуть! вигукнув я. Обидва!
Хто? Ти зовсім зїхав?
Потім розповім!
Ми залишили їх. Кота назвали Марсік, пса Барс. Разом пережили все: капельниці, безсонні ночі, реабілітацію.
Тоді Оля лише сказала:
Раз вони з нами, то якось упораємося.
І справді впоралися. Вона годувала Марсіка з ложки, вкривала Барса ковдрою. Плакали, коли Марсік вперше пройшов кілька кроків. Сміялися, коли Барс носився двором на візочку.
Минуло пять років. Вони не просто улюбленці. Вони родина.
Сьогодні, коли повернувся додому, мене зустрів запах пирога. Оля обійняла ззаду, міцно. І затремтіла.
Що трапилося? обернувся я.
Нас стане більше прошепотіла вона, поклавши руку на живіт.
Спочатку не зрозумів. Потім зрозумів.
Мені сорок. Їй тридцять сім. Довго намагалися. Майже змирилися. Майже. Але одного разу якась жінка сказала:
У вас буде троє дітей. Двоє від природи. Один від Бога. За доброту. За терпіння. Шлях буде важким, але світлим.
Марсік спав, згорнувшись клубком біля плюшевого зайця на підвіконні. Барс, уже старий, підійшов до нас, притулився до моїх ніг і глибоко зітхнув.
Тоді я не повірив. Зараз вірю.
Бо одного разу ми сказали життю «так». І життя теж сказало нам «так
