Одна жінка закохалася в чоловіка. Відчувала до нього щось особливе. Подобався він їй дуже, вабив, здавався привабливим. Вона думала, що кохає.
І дуже засмучувалася. Бо він не відповідав взаємністю, хоча вона старалася привернути його увагу: говорила солодким голосом, кидала спокусливі погляди, шукала нагоди поговорити, розстібала верхню гудзик на блузці… Робила все, як навчено. Але без толку.
До того ж, цей чоловік почав проявляти знаки уваги до іншої колеги. Звичайної, непоказної жінки, та ще й старшої за себе. Вони довго розмовляли, він носив їй каву з автомата, дивився на неї тепло… А потім став провожати додому. Підвозив на своїй машині. А та жінка навіть не вміла керувати авто.
Як так? Адже закохана була явно молодша й гарніша. Але — не сподобалася. Не викликала відповідних почуттів.
Все дуже просто. Ця закохана пані нічого не знала і не хотіла знати про того, хто її так вабив. Так, вона знала, що він неодружений. Знала, що зарплата в нього гарна, дуже навіть. І костюм дорогий. І машина дорога. І все. Більше її нічого не цікавило.
Цікавив сам чоловік. Красивий, привабливий, так і хочеться кинутися йому в обійми! І побудувати стосунки. Вийти за нього заміж.
А про що вони товчуть із тією невиразною жінкою? Листуются, дзвонять, сидять у машині й не їдуть — усе розмовляють. Це ж не кохання. Це просто балачки.
А кохання — це й є балачки. І повне розуміння іншої людини. Коли з півслова тямиш, про що говорить той, хто тобі дорогий. Коли смієшся з жарту, ще не дослухавши, — бо вже зрозумів! Коли ви говорите однією мовою, і вам не набалакатися. І коли людина тобі цікава. Вся. Завжди. Від першого крику до останнього подиху.
Коли тобі важливо, чи він повечеряв. Як у нього батько, чи допомогло лікування? Як спина? А пам’ятаєш той старий фільм про Синдбада-Мореплавця, де пластиліновий монстр гнався за сміливцем, — пам’ятаєш? Вдягни теплу куртку, сьогодні похолодало. А в піонербол грали в таборі, пам’ятаєш?
У Моема є одна фраза, — пам’ятаєш? Глянь, листя пожовкло, як старі листи й фотки. А в мене зацвів фіалка. Багато років не цвів, а тепер — глянь, ожив, розквіт… А ти в школі квітникарем був, я пам’ятаю. У тебе кактус зацвів, ти так тішився.
Дай-но я лоб потримаю, чи нема температури? Щось ти гарячий. Вдягай шапку. Вітер.
І обійму тебе. Бо для тебе я живу й дихаю. І ти мій. А я — твоя.
Для стороннього — це просто смисловий шум. Базікання. Дитячий лепет. Але ні. Це мова кохання, зрозуміла лише тим, хто любить. Глибокий інтерес до іншої людини, до її життя.
ЗакА закохана жінка так і не зрозуміла, що справжнє кохання починається не з бажання володіти, а з прагнення зрозуміти.
