Я кохаю його, але не хочу, щоб дитина залишилася без батька
Привіт. Мене звуть Оксана, і зараз я стою на роздоріжжі, від якого залежить не лише моє життя, а й доля ще двох людей. Мені двадцять девять, я живу у Львові, працюю в невеликій юридичній фірмі, у мене є друзі, рідні але моє серце належить людині, з якою я не можу бути відкрито. І це не просто любовна драма. Це страждання завдовжки в рік.
З Максимом ми були разом три роки. Молоді, закохані, безтурботні. Сварилися, мирилися, будували плани. Я вірила, що він моя людина, а він говорив, що без мене не дихає. Ми були щасливі, доки одного разу не посварилися через дурниці. Обидва спалахнули, обидва гордо розійшлися, ніхто не зробив перший крок. Ми були занадто вперті й занадто молоді.
Минуло кілька місяців. Я сумувала. Дивилася на телефон, сподіваючись на повідомлення. Не писала, не дзвонила занадто горда. А потім дізналася, що він почав зустрічатися з іншою. Дівчина з сусіднього офісу, скромна, тиха і вже через пару місяців вагітна. У мене ніби вирвали серце. Я памятаю, як стояла біля вікна, а в грудях було відчуття порожнечі, наче всередині поселився крижаний вітер.
Коли народилася його донька, я все ж набралася сміливості й подзвонила просто привітати. Він на мить замовк, потім сказав:
Ти не уявляєш, як я радий тебе чути. Давай зустрінемося?
Я не знала, навіщо погодилася. Просто хотілося подивитися йому в очі. На зустрічі ми майже не розмовляли. Лише дивилися один на одного, мовчали, і в цій мовчанці було все кохання, біль, жаль. Він тримав мене за руку, а я безсловно плакала.
З того дня ми почали бачитися. Нечасто, обережно, наче боялися самих себе. Рік ми зустрічалися так потай, але чесно кажу: між нами не було близькості. Я не могла. Щойно згадувала про його доньку, про те, що вдома його чекає малеча з маминими очима усе всередині стискалося.
Він часто скаржився, що вдома стало нестерпно. Що з матірю його дитини його нічого не повязує, окрім дівчинки. Що він більше не кохає. Що мріє про мене. І не раз питав:
А якщо я піду? Якщо повернуся? Ти приймеш мене?
А я мовчала. Бо не знала, що відповісти. Бо в цю мить, скільки б я його не любила, я бачила перед собою не лише чоловіка, а й батька. І дівчинку Софійку, яка ще не вміє говорити, але вже знає, як усміхається її тато, як пахне його куртка, як він обіймає перед сном.
Як я можу це зруйнувати? Як можу стати тією, через кого дитина залишиться без батька поряд?
Так, можливо, вони не кохають одне одного. Можливо, живуть разом лише заради дитини. Але хіба це злочин? Скільки таких сімей і всі живуть. У когось із часом усе налагоджується, хтось вчиться кохати знову А якщо я зруйную цю сімю чи буду щаслива, знаючи, що дівчинка росте без тата?
Мені страшно. Мені боляче. Я мрію про нього, засинаю з думками про нього, не можу дивитися іншим чоловікам у вічі. Ніхто мені не потрібен, крім нього. Він моє повітря. Але я не знаю, чи маю право на це щастя.
Іноді я думаю а якби на місці цієї дівчинки була я? Якби мого батька забрала інша жінка, як би я почувалася? Я надто добре памятаю, як росла без тата. І не хочу, щоб хтось ще пройшов через це.
Максим чекає відповіді. Він усе частіше говорить про розлучення з тією жінкою. Він просить:
Не мовчи. Скажи, що ти хочеш. Я готовий все кинути. Тільки скажи
А я я не знаю, що сказати.
Я не знаю, як правильно. Розум каже одне залишити все як є. Не втручатися, не руйнувати, бути сильною. А серце рветься до нього, кричить, благає не відпускати.
Якщо ви читаєте це, якщо були в подібній ситуації скажіть, що мені робити? Чи можна побудувати своє щастя, не руйнуючи чиєсь? Чи будь-яке щастя завжди комусь робить біль?
Я кохаю його. Але не хочу, щоб його дитина росла без батька.
І, здається, уперше в житті мене по-справжньому лякає.
