До мене постукало кохання…
Соломія покинула село та переїхала до Києва, вступивши до університету. Після сільської школи навчання давалося тяжко, але вона цілими днями сиділа над підручниками, аби скласти сесію та не втратити стипендію. Мати могла допомогти їй хіба що продуктами.
Коли почала працювати, сама почала відправляти матері гроші. Кожну відпустку проводила в селі. Про море, звичайно, мріяла. Але всім казала, що в селі такий повітря, ліс і річка, що ніякого півдня не треба.
— Соломійко, а коли заміж вийдеш? Невже ніхто не подобається? Не діждуся, мабуть, я онуків, — зітхала мати.
— Не переживай, мамо, вийду, — відмахнулась Соломія, але розмови про заміжжя їй порядко набридли. У селі кожен першим ділом питав про весілля.
Хлопці у Солої були, і кохання було, але заміж так ніхто й не покликав.
Працювала вона у редакції газети. Робочий день добігав кінця, а за вікном лютував злива. Наче стихало. Соломія накинула плащ, приготувала парасольку та поспішила на вулицю. Та вийшовши, побачила, що дощ засипав з новою силою. Вона стояла під навісом біля входу, дивилась, як повз неї проносяться машини, розбризкуючи калюжі.
Важкі краплі били об мокрий асфальт, бризки долітали до ніг. Вона здригнулась від холоду та притулилась до стіни. Позашляховик пригальмував перед великою калюжею, щоб не оббризкати її, а потім і зовсім зупинився.
— Дівчино, сідайте. Навіть якщо злива скінчиться, на дорогах справжнє море — доведеться плисти додому, — крикнув через вікно молодий чоловік.
І Соломія сіла в машину. Через півроку її рятівник зробив пропозицію. Не те щоб вона закохалась, з голови збігла, але час виходити заміж, а з Дмитром було спокійно і надійно. Жили вони з його матір’ю у великій квартирі в центрі міста.
Мати Дмитра відразу Соломію не полюбила.
— Не сподівайтеся, голубко, що дістанете нашу квартиру. Не пройде у вас цей номер, — одразу попередила вона.
— Непристойно ходити цілий день у халаті. У ньому можна лише до ванни дійти. А якщо гості прийдуть? Переодягніться негайно, — командувала свекруха.
І Соломія переодягалась. Прибирати, готувати у вишуканих сукнях було незручно. Сама ж Ганна Михайлівна вдягалась, ніби на світський прийом.
Отож із свекрухою вони не зжились. Одного разу Соломія почула, як та переконувала сина розлучитися, поки дітей нема. Соломія, ридаючи, сказала Дмитру, що мати права — їм краще розійтись. Стала збирати свої речі.
Дмитро не відпустив її. Наступного дня зняв квартиру, і вони з Соломією переїхали. Життя налагодилось. Може, мати й далі натякала Дмитрові, але лише по телефону, у гості не приходила. А Дмитро дружині нічого не розповідав. Вони мріяли колись купити власну оселю, відкладали з кожної зарплати.
Однієї неділі вони поїхали з друзями на озеро. Рибалили, шашлик… Повертались вже вночі. На трасі машина друзів відірвалась, залишивши Дмитра з Соломією далеко позаду. Він додав газу, щоб наздогнати.
Соло навіть не зрозуміла, що сталося. Назустріч їм вилетів позашляховик. Водій не впорався з керуванням або заснув за кермом — зіткнення було неминуче.
Дмитро загинув на місці, а Соломія отримала численні травми. Через чотири місяці її виписали з лікарні. Бліда, слабка, кульгаючи, вона дісталась до орендованої квартири, але там жила вже інша сім’я. Їй повернули невелику сумку з речами. Речі Дмитра забрала свекруха, вона ж і відмовилась від квартири.
Соломія пішла до матері Дмитра. Та відчинила двері, але не впустила. Розмовляли через поріг.
— Ганно Михайлівно, можна я поживу у вас, поки не знайду квартиру?
— Ще чого. Через тебе загинув мій Дмитрко. А ти навіть на похорони не прийшла. Іди геть! — двері захлопнулись перед Соломією.
— Я ж у лікарні лежала… Не могла прийти… — кричала і била в двері Соломія.
— Зараз поліцію викличу! — погрожувала свекруха. І Соломія здалась.
Просити гроші, які вони з Дмитром збирали на квартиру, вона навіть не спробувала.
Вийшла на вулицю — а куди йти? Друзів нема. Ті, з ким вони їхали на озеро того злого дня, були друзями Дмитра. Хто зна, що їм наговорила свекруха.
У чому була, у тому й поїхала до матері в село. Та там чекала нова біда — мати померла два місяці тому, поки Соломія лежала в лікарні. Телефон під час аварії розбився, їй не могли додзвонитись.
У хаті все виглядало так, ніби мати вийшла й ось-ось повернеться, здивується та заквапить біля печі… Очі Соломії наповнились сльозами.
— Мамо, як же так? Ти мені так потрібна зараз… — вона сіла на ліжко, зняла зі спинки мамину кофту й притулилась до неї. Запах ще не вивітрився. Соломія розридалась. Потім незаметно заснула, обіймаючи кофту.
Уві сні почула стук у»То не був сон – за дверима стояв Роман, що приніс їй квіти й промовив: «Я знайшов тебе знову, і більше не відпущу».»
