Він сидів за кухонним столом, повільно сьорбаючи борщ. На обличчі — спокій, навіть байдужість. А вона стояла навпроти, голос тремтів, зривався на крик, слова сипалися, як град. Ні, це не злість. Це втома. Це тривога. Це той самий біль, що накопичується тижнями, а потім виривається назовні, безжально, без прикрас.
Вона докоряла йому за те, що знов позичив гроші своєму дружкові — тому самому, що не поспішає віддавати. «Ти для всіх добрий, а вдома — діри в бюджеті. Кредит на шиї, донька вчиться на контракті, мамі потрібен ремонт, а хто, як не ми?» — кидала вона, не чекаючи відповіді. Згадала й килим, який так і не віднесли до хімчистки, і люстру, що тиждень стоїть у коробці. Все це — як дрібний дощик, крапля за краплею. І все ж — не злість. Просто нерви. Як завжди.
А він їв борщ. Мовчки. Звик. Він знав: покричить — і замовкне. Так було не раз.
Повернувся додому обідати — тут і дешевше, і шлунку спокійніше. Домашній борщ — майже ліки. Вона взяла відгул, була у стоматолога, встигла й обед зварити. Усе, як завжди. Усе по колу.
Але раптом щось змінилося. Вона замовкла. Зупинилася. Подивилася на нього по-іншому — ніби уперше за багато років. Він постарів. Зникли ті золотисті кучері, лишилася лисина, гладенька й блискуча під лампою. Зморшки на шиї, сутулі плечі, погаслий погляд. Сидить. Їсть. Мовчить. Ковтає не лише борщ, а й власне життя.
На ньому — відбиток часу. Усіх турбот, усіх безсонних ночей, усієї нерозказаної болю. Життя не милує — забирає молодість, легкість, сміх. І лишає втому. І тарілку борщу.
А колись він був її хлопцем. Тим, хто приносив бузок, грав на гітарі, співав біля багаття, крутив її на асфальті, цілував у скроню, сміявся дзвінко, як хлопчисько. Вони дивилися кіно в обіймах, бродили парком у сутінках, тримаючись за руки… А тепер? Він — сивий, сутулий, мовчазний. А вона? Кричить. Наче чужа.
І в цю мить щось стиснуло. Десь глибоко, за грудьми. Вона раптом побачила не чоловіка — а свого хлопчика. Того, з ким сміялася, кого чекала, кому писала листочки з сердечками.
Підійшла. Обняла ззаду. Притулила щоку до його спини. Мовчки.
Він відклав ложку. Обережно взяв її руки у свої. Поцілував. І все. Цього виявилося досить.
Бо саме такі моменти тримають нас у цьому світі. Коли хлопчик і дівчинка — хай із сивиною на скронях — знов беруться за руки. І йдуть далі. Разом. Крізь побут, втому, через борги й люстри, через образи й мовчання.
Бо любов — вона тут. У цій кухні. У цьому борщі. У цих поглядах. У тиші. У звичці бути поруч.
Якщо вона є — можна жити. Можна йти вперед. Разом. Тримаючись одне за одного, щоб не здув вітер часу. Той самий вітер, що забирає всіх. Рано чи пізно.
Але поки що… нехай буде борщ. Нехай будуть руки. Нехай буде любов.
