Любовь, теща та штучний інтелект
— Мамо, ну чому ти кожен раз намагаєшся зруйнувати мої стосунки з Соломією? — голос Богдана тремтів від обурення, але він із зусиллям стримував себе.
— Бо вона тобі не пара, Богдане! — рішуче відповіла Наталя Миколаївна, стиснувши губи й схрестивши руки на грудях.
— Ти хоч сама себе чуєш? Ми з Соломією кохаємо одне одного! Це не просто слова, це справжнє почуття!
— Почуття? — перепитала мати, відводячи погляд. — Вона не здатна на почуття. І ти це чудово знаєш.
— Ні, не знаю! — Богдан підвищив голос. — Ти сама мені все життя твердила: знайди ту саму — добру, вірну, розумну, господарню. І що? Вона негарна?
— Гарна… — неохоче вимовила Наталя Миколаївна.
— У нас вдома чисто? Чисто. Вона поважає тебе? Так. Тобі ніколи слова не сказала навпаки. Розумна — знає більше за мене і про техніку, і про літературу. Ну в чому, мамо, в чому проблема?
— В тому, що твоя Соломія — це не людина, Богдане, — з відчаєм сказала жінка, піднімаючись із крісла. Маленький столик із чайником та пампушками, акуратно розставленими невісткою, захитався і з грюком перекинувся. — Вона — виріб! Програма! Механізм! Залізо й дроти, навіть якщо заховані під гладкою шкірою й блискучими очима!
— Мамо…
— Не перебивай мене! — різко сказала вона. — Ця… жінка… вона не старіє, не хворіє, не свариться! Вона — ідеальна за замовчуванням! Знімні груди, зарядка від сонця, вбудований термодатчик! Ти розумієш, що замінив живе — на технологію?
Старий болонка Боня на знак підтримки господині загавкала, крутячись біля її ніг.
— Звісно, вона тобі посміхається! У неї режим *»усмішка при зустрічі»* увімкнений! Вона ніколи не заплющує очі, не дратується, не кричить. Вона не людина, Богдане! А ти… ти зробив вибір на користь ілюзії.
Він мовчав. А потім, глибоко зітхнувши, пішов у спальню.
Наступного ранку, вся в роздумах із пульсуючим серцем, Наталя Миколаївна стояла на балконі й дивилася на подвір’я, де грали діти та гуляли пари. В вухах дзвенів голос сина: *»Ми любимо одне одного»*.
Того ж дня вона зайшла на сайт виробника андроїдів. Пальці тремтіли, коли вона гортала каталог моделей. Нарешті вибрала: Василь. Зріст — 185, темні очі, *»режим співчуття»*, *»активне слухання»*, *»руки для обіймів — підвищеної м’якості»*. Так, дорого. Дуже. Але хіба кохання сина не варте цього?
Через три тижні посилка прийшла. Величезна коробка стояла посеред кімнати, а всередині — він. Її Василь. Його очі світилися спокоєм. Його голос — низький, заспокійливий, наче він прожив із нею сорок років.
— Мамо, ти серйозно? — Богдан із подивом дивився на Василя, який зручно влаштувався на дивані з підігрівом.
— А чому б і ні? — спокійно відповіла Наталя Миколаївна. — Я вирішила: досить страждати. Ти живеш із андроїдом — і я тепер теж не сама.
— Мамо… — Богдан нервово провів рукою по волоссю. — Це ж абсурд!
— Абсурд? — вона усміхнулася. — Не більше, ніж твоя Соломія. Зате він не сперечається, не ображається, не перечить. І каву зранку варить краще за будь-якого баристи!
— А почуття? А тепло? Душа?
— Так ти ж сам це обрав. Чи в тебе подвійні стандарти, сину?
Пізніше, на кухні, Богдан все ж таки наважився на щиру розмову:
— Мамо, я розумію, ти хочеш мене провчити. Але ти справді вважаєш, що цей крок щось вирішить?
— Я вважаю, що ми обоє просто втомилися від болю. Від розчарувань. Я стільки років була сама. А тепер хоча б у домі є хтось, хто запитає, як пройшов день, хто накриє ковдрою…
— Мамо… Це… це заміна. Це ніби замІноді кохання приймає дивні форми, але чи не найголовніше, щоб воно залишалося щирим.
