Віталій Григорович і його дружина Оксана вирушили до Харкова, щоби навідати доньку. Вже біля під’їзду, де мешкала їхня Соломія, Віталій помітив, як хвилюється жінка.
— Оксано, щось не так? — запитав він, уважно дивлячись на неї.
— Та ні, просто Соломію давно не бачили, ось і захвилювалася, — спробувала посміхнутися Оксана, але голос їй тремтів.
Вони піднялися до квартири доньки. Віталій рішуче натиснув дзвінок. Двері не відчиняли.
— Дивно, невже немає вдома? — пробурмотів він, глянувши на дружину, і знову натиснув кнопку.
Замок клацнув, двері повільно відчинилися, і Віталій завмер, приголомшений побаченим.
***
Батько стояв, запалений від люті, обличчя його палало. Оксана схопила його за руку, благаючи:
— Віталіку, заспокойся, прошу! У тебе ж тиск! Давай просто поговоримо з Соломією!
Але Віталій різко вирвав руку, його голос став низьким, загрозливим. Соломія, стоячи у дверях, відчула, як по спині пробіг мороз — батько ніколи так на неї не дивився.
— Відпусти, Оксано! Годі мене тримати! Раніше треба було не мене, а нашу доньку стерегти!
— Віталіку, любий, ну прошу! — Оксана переводила погляд з чоловіка на доньку, не знаючи, як заспокоїти ситуацію.
Півроку тому Віталій переніс гіпертонічний криз, лікарі суворо заборонили йому хвилюватися. Але вчора він раптом оголосив:
— Збирайся, Оксано. Місця собі не знаходжу. Три місяці одні відмовки, а сама до нас не їде. Це не просто так. Ти ж мати, чому мовчиш?
Оксана й справді мовчала. Не тому, що не знала, а тому, що знала занадто багато. Разом із Соломією вони приховували правду від Віталія, сподіваючись усе владнати. Думали, пізніше зізнаються, він пожурВіталій глибоко зітхнув, обняв доньку і тихо промовив: «Головне, що всі живі — разом подолаємо».
