Літо. Повертався ввечері додому після тренування у спортзалі. Біля підїзду бачу старенького дідуся, який, спіткнувшись, лежить просто на асфальті, а підвестися не може. Люди проходять повз, відвертаються: думають, мабуть, що він пяний. А він щось мимрить собі під ніс і тягне руки до перехожих. Ще з дитинства мама навчила мене допомагати людям, тому я підійшов і спитав: «Вам допомогти?» Дід лише мимрив щось незрозуміле, але тягнувся до мене руками.
Мимо проходила якась жінка й почала мене відмовляти: «Залиш його, хлопче, невже не бачиш пяний він. Ще підчепиш якусь заразу, він же весь у багнюці». Придивившись, побачив руки у дідуся в крові. Стало моторошно. Запитав його, що сталося, але у відповідь отримав лише те ж нечітке мимрення, а потім дід безвольно підняв з землі поліетиленовий пакунок, що лежав поряд. У пакеті осколки розбитих пляшок з-під пива. Він ще кілька осколків підібрав і склав у пакет. Від цього і кров на руках.
Я дістав вологі серветки, витер йому долоні, бо піднімати не хотілось за криваві руки чесно сказати, не хотів вимазати плащ. Протерши долоні, обережно підвів дідуся. На питання про адресу дідусь не відповів, лише бурмотів незрозуміло, і показав рукою в бік багатоповерхівки у цьому ж дворі. Бачу, жестами натякає мене кудись вести. Підійшли до підїзду, він вказав на домофон і двома пальцями показав якісь числа здогадався, це номер квартири. Я набрав номер, і у відповідь почув схвильований жіночий голос. Дідусь знову прошепотів щось своє. Через мить на вулицю вискочили жінка й чоловік кинулися до дідуся, почали його оглядати, розпитувати, чи не сталося чогось. Потім чоловік дякував мені й поніс діда в квартиру на руках. Жінка ж стояла й питала, чим може мене віддячити. Я відмовився, вже збирався йти, але жінка раптом згадала щось і попросила зачекати.
Швидко зникла у підїзді і за хвилину повернулась з величезним кошиком малини. «Своє, з дачі!» з гордістю сказала вона. Я подякував, але не взяв. «Та бери, наполягала вона, ми ж ледь не збожеволіли, коли повернулися додому й побачили, що дідуся немає».
І тут вона розповіла мені все. «Його під час війни німці взяли в полон. Він займав відповідальну посаду, щоб не видати себе, навмисне поранив собі язика. Там і до санітарії було не далеко за час полону запалення почалося, мусили пів язика ампутувати. От недарма він більше не розмовляє нормально лише мимрить, як німий. А на дитячому майданчику вечорами молодь пиво п’є, пляшки розбиває, всюди скла. До поліції зверталися, та толку мало. Діти постійно ріжуться склом, наша донька Соломія теж ногу порізала. Відтоді дідусь ходить збирати це скло за підлітками, щоб діти не травмувалися. Здоровя вже не те, ноги не слухаються, а він все рівно йде. Скільки його не вмовляли, і ключі ховали своє робить. Одного разу впав і пролежав годин пять на холодній землі, доки ми з городу не повернулися. Ніхто не підняв…»
Після цих слів я отетерів. Жінка таки втиснула мені в руки кошик малини, я по-українськи подякував, навіть вклонився їй, бо слів так і не знайшов. Побрів додому та десь посеред дороги розплакався.
Болить, що у нашій країні стільки байдужості. Чому ми насамперед думаємо про себе? Звертаюсь до всіх: якщо бачите, що людина впала й не може піднятись не поспішайте називати її пяницею. Може, їй справді треба ваша допомога? Особливо молодь, не забувайте, ми народ український, а не байдужий. Ось такий мій сьогоднішній вечір. Доброта ось що нас робить людьми.
