«Ну що це взагалі таке?!» — скрикнула Олеся, не стримуючи роздратування, стоячи посеред вітальні.
Голос її тремтів від обурення. Вона оглянула кімнату, немов шукала відповідь серед меблів чи стін.
«Знову?! Третій раз за місяць! Скільки можна?!»
На дивані, розслабившись на подушках, сидів Богдан. В одній руці — телефон, в іншій — пульт від телевізора. Він повільно підвів погляд до дружини, але очі його залишилися байдужими, як завжди, коли йшлося про його матір.
«Що ‘знову’?» — поцікавився він, прижмурившись. «Не заводися зразу. Я тільки прийшов додому, хочу відпочити.»
«Заводися?» — Олеся зробила крок уперед, голос став вищим. «Ти це називаєш заводитися? П’ять тисяч! Просто так! Без пояснень, без питань! Ти навіть не уточнив, на що вони їй! Просто перевів!»
Богдан поклав телефон поруч, ледве чутно зітхнувши. На його обличчі була радше втома, ніж здивування.
«Ну і що? Це моя мама. Їй потрібні гроші — я допоміг. У чому проблема?»
Олеся підійшла ближче, щоки горіли.
«Проблема в тому, що ми збираємо на хату! Ми ж домовилися! Кожна гривня — на наш спільний проект! А ти щомісяця витрачаєш гроші в нікуди! То ліки, то ремонт, тепер ось ці ‘непередбачені витрати’! Може, їй новий смартфон знадобився?»
Богдан знову зітхнув, потираючи переносицю.
«Вона ж стара, Олесю. Їй важко самостійно впоратися. Іноді простіше допомогти, ніж пояснювати.»
«Стара? Їй усього шістдесят п’ять! Вона більше бігає, ніж ти! То театр, то заміський клуб, то нова екскурсія! А ми? Ми повинні відмовлятися від своїх планів через її бажання?»
«Олесю!» — голос Богдана вперше пролунав із нотою невдоволення. «Не говоріть так про мою маму. Вона мене виховала.»
«Вона виховала тебе, Богдане, а не мене. І так, я вдячна їй за це. Але це не означає, що вона може постійно вимагати грошей! Ми живемо на одну зарплату. Мої замовлення нестабільні. Ти ж знаєш!»
І це була правда. Після того як рекламне агентство, де Олеся працювала креативним директором, закрили, їй довелося перейти на фріланс. Робота була, але доходи коливалися. Їхній бюджет був крихким, як скло. Кожна зайва витрата — удар по ньому.
Вони мріяли про хатину. Мрія жила в них вже три роки — будиночок за містом, тераса з повитими трояндами, шашлики з друзями, затишні вечори біля вогнища. Але щоразу, коли сума наближалась до заповітної позначки, щось траплялося: ремонт у свекрухи, лікування зубів, нові шпалери, нова техніка… І знову вони відкатувалися назад.
«Я просто втомилася,» — тихо сказала Олеся, підійшовши до вікна. «Втомилися бути другою після когось. Втомилася відчувати, що ми живемо, економлячи на собі, а твоя мама — на своєму комфорті.»
Богдан підійшов ззаду, але не обійняв.
«Вона хвора, Олесю. Їй потрібна допомога.»
«Від чого вона хвора? Від бажання все купити і побачити? Ти хоч раз перевіряв, на що витрачаються ці гроші? Вона літає на море, купує собі речі, ходить по ресторанах, а ми навіть у відпустку не були вже десять років!»
«Годі,» — твердо сказав Богдан, хоч голос його знову став байдужим. «Я не хочу це обговорювати.»
«Звичайно, не хочеш!» — Олеся різко повернулася до нього. «Ти ніколи не хочеш говорити, коли йдеться про твою маму. Для тебе вона свята, а я — лиходійка, яка бажає їй зла. Але я не бажаю їй зла! Я хочу справедливості! І хочу нашу хату!»
Богдан замовк. Його плечі напружилися, поглід опустився до підлоги. Олеся знала цей погляд. Він не збирався сперечатися. Він просто буде мовчати, як завжди. А за кілька годин піде, ніби нічого не сталося.
«Добре…» — глухо сказав він. «Я піду спати.»
І пішов, залишивши її саму посеред кімнати.
Олеся лишилася біля вікна, дивлячись у темне небо. Зорі мерехтіли холодно та байдуже. Вона знала: поки Богдан сам не прийме рішення, нічого не зміниться. Він занадто звик бути сином, аби стати чоловіком. І занадто любив свою матір, аби почути дружину.
***
Ранок приніс із собою не лише каву та пробіжку, а й важкий туман втоми. Олеся вийшла на вулицю, сподіваючись, що біг допоможе прочистити думки. Іноді вона бігла, щоб забути, іноді — щоб зрозуміти. Сьогодні — друге.
Коли вона повернулася, Богдан уже збирався на роботу. Його обличчя було трохи пом’якшене, але не до кінця.
«Послухай, Олесю,» — почав він, поправляючи краватку, — «я поговорю з мамою. Обіцяю.»
Олеся зупинилася, вдивляючись у нього.
«Про що саме ти поговориш? Щоб вона менше витрачала наших грошей? Ти ж знаєш, що це марно. Вона вміє виправдовувати себе краще за будь-якого політика.»
«Я спробую,» — він усеОлеся глянула йому в очі й усміхнулася з гіркотою: «Говори, Богдане, але пам’ятай – іноді мовчання коштує дорожче за будь-які гроші.»
