**Чуже лист**
Щойно розбирав старі речі, — розповів Олексій Григорович, — й раптом знайшов на горищі листа…
— А я пам’ятаю, як ти часто писав мамі листи, — усміхнулась Мар’яна, помічаючи нові зморшки на обличчі батька.
— Так, але цей не мій. Дивна адреса… Село Зелене. Навіть марка ціла. Та ж у нас ніколи не було знайомих у цьому Зеленому!
Олексій Григорович почухав потилицю, намагаючись пригадати, звідки в нього цей лист. Саме тому він і звернувся по допомогу до доньки. І не помилився.
— Тату, ти ж розповідав, що коли я народилась, влаштувався на пошту? Може, звідти, якщо це можливо… Бо в Зеленому в нас і справді нікого нема, це точно.
— Гм… — Олексій Григорович втупився у стіну, а за хвилину схопився за голову. — От я дурень старий! Точно. Тоді ж ногу зламав, а потім і поштову сумку загубив. Ще й догару дістався — той мішок прийшлося оплачувати. Вісімсот гривень, мов сьогодні пам’ятаю.
— Оце так… Виходить, вона того листа так і не отримала? — зацікавилась Мар’яна.
— Хто — вона? — Олексій Григорович насупив брови.
— Ну, вона — адресат.
— А, так це ж він! — усміхнувся Олексій. — Лист чоловікові був.
Батько з донькою замовкли. Кожен думав про своє: Олексій згадував ті важкі поштові дні, а Мар’яна гадала, що ж там всередині. Навіть спробувала підсвітити конверт ліхтариком, та через щільний папір нічого не розгледіла. Раптом вона перервала тишу:
— Може, віднесемо?
— Та куди вже? — Олексій миттєво оживився. — Там уже нікого нема. Двадцять років минуло, всі роз’їхались або померли, як то буває.
— А раптом? Знаєш, давай спробуємо. Так цікаво ж! Може, ти комусь долю змінив! — Мар’яна ніжно вийняла листа з батькових рук. — Я тебе відвезу. Завтра ж і поїдемо!
Ранкове Зелене зустріло їх тишею та спокоєм. Мар’яна з батьком проїхали сорок кілометрів, перш ніж добратись до села. Літня ранкова подорож подарувала обом незабутні відчуття.
Вузькі вулички села були незнайомі, але сучасні вказівники допомагали орієнтуватись у лабіринті провулків. Мар’яна, уважно видивляючись у назви, повільно вела машину. Олексій, сидячи поруч, роззирав місцевість, намагаючись запам’ятати дорогу.
— Ось він, будинок тридцять п’ять, — Мар’яна притормозила біля акуратного дерев’яного паркану з різьбленою каліткою.
На стук вийшла жінка років шістдесяти, з добрими зморшками біля очей та сивиною в темному волоссі. Вона пильно подивилась на гостей, намагаючись зрозуміти, чи знайомі вони їй.
— Добрий день! — голосно промовила Мар’яна. — Ми до вас з дивною справою. Двадцять років тому цей лист мав дійти до вас, але помилково лишився у нас. Тепер ми знайшли його й вирішили повернути.
Жінка окинула їх пильним поглядом, у якому читалось явне недовір’я.
— Який лист? — обережно запитала вона.
Мар’яна дістала з сумки пожовклий конверт і прочитала:
— На ім’я Ганни Степанівни Коваль.
— Так, я Коваль Ганна Степанівна, — відповіла жінка. — Але не пригадую, щоб чекала від когось листа. Ти більше — двадцять років тому. Хто відправник?
Вона простягнула руку за конвертом. Очі швидко пробіглись по рядках, але ім’я відправника їй нічого не казало.
— Заходьте в хату, — різко промовила Ганна, відступаючи від калітки. — Такі справи на порозі не обговорюють.
Олексій і Мар’яна переглянулись та увійшли у двір. Тут панувала чистота і лад, наче Ганна готувалась до гостей все життя.
Не минуло й десяти хвилин, як усі сиділи за столом. Ганна поставила чайник і чашки.
— Частуйтесь, — коротко кинула вона.
Сівши навпроти, Ганна відкрила маленький ножик і обережно підділа край конверта. Мар’яна запропонувала:
— Може, залишити вас наодинці з листом?
— Вам же теж цікаво, що там, — усміхнулась Ганна. — Та й мені, чесно кажучи, моторошно. Не хочу сама читати те, чого не чекала.
Олексій з шумом ковтнув гарячий чай. Мар’яна докірливо глянула на батька, але господиня не помітила. Ганна дістала листа, розгорнула. Очі її забігали. За мить вона зблідла й осіла на стільці, ледь дихаючи. Лист безсило впав на коліна.
Мар’яна підскочила, не знаючи, як допомогти. Спочатку вагалась бігти за водою в чужому домі, але потім плюнула на страх і помчала на кухню.
— Зараз, Ганно Степанівно! Трохи потерпіть. Я за водою! Тату, віяй її! — крикнула Мар’яна, намагаючись не спіткнутись.
На кухні вона ледь знайшла склянку, налила води з-під крана. Руки тремтіли, коли вона поверталась. Ганна сиділа, уже притискаючи листа до грудей. Обличчя поступово набувало кольору.
— На, випийте, — тихо сказала Мар’яна, подаючи склянку.
— Дякую, — промовила Ганна, ковтнувши. — Вибачте, що наляГанна глянула на гостей і тихо прошепотіла: «Дякую вам за те, що повернули мені минуле — тепер я можу нарешті його відпустити.»
