**Щоденниковий запис: Лист перед приїздом — ціна спокою**
До тридцяти п’яти років я, Марічка, вважала себе щасливою жінкою. Любий чоловік Олег, син Данилко і донька Соломія — невелика, але міцна родина. Все змінилося, коли Олега звільнили з заводу. Роботу в місті знайти не вдалося, і він вирішив їхати на заробітки до Німеччини.
— Марічко, хлопці запрошують. Платять добре, — сказав він одного вечора.
— А як же ми? Ми тут, ти там. Це ж не родина, — збентежилася я.
— Тимчасово. Переживемо. Станемо на ноги — і все буде по-новому.
Але по-новому стало не так, як я сподівалася. Олег повертався рідше, все частіше був похмурим і далеким. А одного разу, коли я готувалася до його приїзду, знайшла в поштовій скриньці лист. Від нього.
Я посміхнулася — подумала, що це слова любові, що сумує. Лист прийшов у день його повернення. Поклала у сумку, а вдома — відкрила. І серце розірвалося.
«Марічко, пробач. Не зміг сказати особисто. Полюбив іншу. Наш шлюб — помилка. Хочу розлучення. Дітям допомагатиму. Прощавай».
Я перечитувала знову і знову, не вірячи. Сльози застилали очі. У цю мить у кімнату зайшов десятирічний Данилко.
— Мамо, у тебе духовка палає. Що таке?
Я схопилася, вимкнула плиту, розганяла дим. Посміхалася синові, а в грудях все горіло від болю.
Через місяць ми розлучилися. Олег пішов назавжди. Гроші надсилав, але в наш дім більше не повернувся. Через десять років я дізналася, що він загинув у аварії. А я залишилася сама із двома дітьми і тягарем відповідальності.
Минали роки. Я більше не виходила заміж — не хотіла приводити чужого чоловіка в дім. Все моє життя — діти. Данилко виріс, одружився з Олесею. Вони оселилися в його кімнаті, а я з Соломією — в іншій. Народився онук Ярик. Але Олеся й Соломія не поспішали покидати батьківський дім. Дім став тісним і тривожним.
Одного разу Соломія заявила:
— Мамо, я вагітна. Ми з Русланом трохи поживемо в тебе.
— Де? — ахнула я. — В одній кімнаті — Данилко з дружиною і сином, в іншій — ми з тобою. Куди ти ще людей приведеш?
— У нас на кухні є диван. Ти ж не проти?
І я переїхала на кухню. Перша ніч там була пеклом. А далі — тільки гірше. Крики, сварки, конфлікти між родинами. Хто з’їв ковбасу, хто шумів вночі, хто взяв чийось зошит — усе ставало приводом для скандалів.
Раптом я помітила округлілий живіт у Олесі.
— Ти вагітна?
— Так. У нас буде друга дитина.
— А як же житло?
— Почали, значить, виганяєте?! — спалахнула Олеся.
— Та хіба я вас виганяю? Але вас уже четверо в одній кімнаті!
— Нехай твоя донька з’їжджає, у неї є чоловік! — відрізала Олеся.
— А в тебе теж є! — не стерпіла я.
Вранці прийшов Данилко:
— Мамо, ти образила Олесю. Нас виганяєш?
Соломія, ніби за командою, увійшла:
— А ти скажи чоловікові, щоб вам житло знайшов!
— Знаєте що! — вибухнула я. — Годі! Переїжджайте всі! І ти, Данилку, з дружиною та дітьми. І ти, Соломіє, зі своїм Русланом. Я більше не можу! Мені набридло. Ви перетворили мій дім на базар, ви не поважаєте ані мене, ані одне одного. Все, досить. На вихід!
Я сказала це твердо, голосно, без вагань. Навіть сама здивувалася своїй рішучості. Але назад не хотіла. Ані на секунду.
За три дні вони поїхали. Було багато слів: «Більше не побачиш онуків», «Не спілкуватимемося». Я мовчала.
А ввечері сіла на кухні — сама. Без криків, без сварки. Просто в тиші.
Я оглянулася і вперше за довгий час відчула себе справжньою господинею. Зробила ремонт. Оновила меблі. А наступного року — вперше в житті — поїхала відпочивати за кордон.
І нехай хтось каже, що я думаю лише про себе — ні. Я віддала життя дітям. А тепер, нарешті, живу для себе. І це правильно.
