Лист, що не дійшов
Бабуся вже добрих півдня просиділа на кухонному підвіконні не те щоб виглядала когось, просто звикла. За вікном на київському Подолі рано темніло, ліхтар під підїздом то блищав, то блимаючи згасав, ніби йому також ліньки світом керувати. По снігу лиш трохи розмазувались собачі й людські сліди. Далеко дзенькала лопата то прибиральниця тицялася в купу снігу. Потім усе знов провалювалось у тишу.
На підвіконні поряд лежали окуляри у тоненькій оправі та телефон «на межі пенсії», з павутинкою тріщин. Іноді той тремтів, коли у сімейний вайбер чат випадало фото або голосове: котлета нова, анекдот або Оля, ти чула новини?. Але сьогодні жодного звуку. Квартира гуділою пусткою, годинник цокав так, що можна було збожеволіти.
Зрештою бабуся, яку звали Ганна Омелянівна, підвелась і побрела на кухню. Увімкнула світло лампочка над столом розлилася жовтим, мов кисіль. На столі з ранку нудьгувала миска з холодними варениками, прикрита тарілкою. Варила вдень, раптом заглянуть діти. Не заглянув ніхто.
Ганна Омелянівна сіла за стіл і взялася за вареник. Надкусила та поклала відразу назад. Тісто стало за день як гума зїсти можна, але такої радості, як з телевізора, не було. Налила собі чаю з облущеного емальованого чайника, послухала, як вода плюскоче у склянку, і зненацька зітхнула на повні груди.
Зітхнула так, що аж наче щось важке вийшло з грудей і приземлилось поруч на табурет.
Що я скиглю, подумала вона. Слава Богу, всі живі, не замітає нас. Квартира є, дах не тече А все одно
В голові заскреготали уривки останніх балачок. Ольга, дочка, та, вічно напружена, як струнка:
Мамо, я не можу вже так із ним. Він знову
І зять, Ігор, з легкою іронією:
Вона жаліється, так? Скажи своїй дочці, що у житті не все, як по нотах.
І онук, Тарас (але в родині всі казали Тарасик), який на її Як у тебе справи? кидав коротке ага. А далі мовчки. Колись же міг по годині теревенити про школу, про друзів, про футбол Динамо. Виріс, звісно, але Але!
Головного скандалу не було. Дверима не грюкали, посуд не літала. Просто між словами вставлялася невидима стіна. Колючки, недомовки, ті обіди, які ніхто не хапав та не визнавав. І вона між двома берегами: то до дочки, то до зятя, хоч би чого не ляпнути. Іноді їй здавалось, що винна сама: чи щось не так у дитинстві Олі порадила, чи не вчасно змовчала
Випила ще ковток чаю, поморщилась обпеклась. І тут раптом згадався той час, як Тарасик був ще малим, і вони писали листа Святому Миколаю. Він виводив нерозбірливим почерком: Подаруй мені, будь ласка, конструктор і щоб мама з татом не сварились. Тоді вона сміялась, гладила хлопчика по голові: Святий Миколай все почує!
Тепер стало соромно. Начебто вона дитині збрехала. Мама з татом так і не припинили сваритися, просто потихеньку це все стало.
Відсунула склянку, протерла й без того чистий стіл серветкою. Потім перебралася до кімнати, ввімкнула настільну лампу. Світло впало на старий письмовий стіл тепер рукою вона писала мало: все у телефоні повідомлення, смайлики, голосові. Але ручка завше лежала у склянці біля блокнота у клітинку.
Постояла біля столу. І тут майнула кумедна, майже дитяча думка: а взяти й написати листа. Не подарунок просити, а просто миру в родині. Не у людей, бо в кожного своя правда, а у когось вище у Святого Миколая. Усе одно ж нікому нічого не винен. Сама ж посміхнулась баба, а вірить у казки! Але вже тягне руку до блокнота.
Сіла, поправила окуляри, взяла ручку. На першій сторінці якісь давні запаси перевернула сторінку, новий аркуш чистий. Трохи посиділа, потім пише: Дорогий Святий Миколай.
Рука затремтіла. Соромно, наче хтось заглядає через плече. Оглянулась кімната порожня, ліжко застелене, шафа зачинена.
Ну й хай, тихо сказала сама до себе й продовжила:
Я знаю, ти більше для дітей, а я вже пенсіонерка. Але ні шуби, ні телевізора мені не треба. Усе, що мені судилось маю. Хочу одного: зроби, будь ласка, щоб у нашій родині був мир.
Щоб Оля з Ігорем не сварились, щоб Тарасик не мовчав, як партизан. Щоб могли ми сидіти разом, їсти борщ і не боятися, що хтось щось не так скаже. Я розумію, що люди самі собі винні, і що ти тут ні до чого. Але раптом зможеш хоч трішки допомогти. Я, мабуть, не маю права, але прошу. Якщо можеш, зроби так, щоб ми чули одне одного.
З повагою, бабуся Ганна.
Прочитала те все. Слова здалися трохи кумедними і кривими наче дитяча писанина, але викреслювати не стала. Десь навіть легше на душі стало ніби не в порожнечу поговорила.
Папір шурхотів в пальцях. Склала листа навпіл, потім ще раз. Посиділа з ним у руках, не знаючи, що далі. Куди його? У кватирку? У поштову скриньку? Та смішно.
Піднялась, пішла в коридор за сумкою. Пригадала: завтра в магазин, ще треба на пошту сплатити комуналку. Ось і закину туди, у скриньку для листів Святому Миколаю, подумала. Зараз таких купа ставлять. Усі пишуть, не тільки діти.
Поклала листа до сумки поруч із паспортом і квитанціями і вимкнула світло. Квартира цокала годинником. Лягла, довго не могла заснути, прислухаючись до тишини, але таки заснула.
Вранці повиходила раніше, ніж звичайно мороз тріщить, у дворі слизько, сніг хрумтить. Біля підїзду кумедна сусідка пані Любов гуляла з песиком Жуком. Привітались, обмінялись кумедними запитаннями: Як здоровя?, «Як там ваша квітка на балконі?». Ганна Омелянівна пішла своєю дорогою, міцно стиснувши ремінець сумки.
У поштовому відділенні аншлаг, черга. Стоїть, дістає квитанції й листа. Скриньки для листів Святому Миколаю нема серйозні лише звичайні поштові й вітрина з марками. Перенервувала. Можна було б і в урну жбурнути, але рука не повернулась. Поклала назад у сумку, сплатила комуналку, вийшла надвір.
Поряд із відділенням стояв ларьок із дощиком і ялинковими прикрасами. На ньому висіла картонна коробка з написом Листи Святому Миколаю. Але продавчиня якраз знімала коробку.
Все, пояснила вона, учора був останній день. Уже пізно, пані, не встигне дійти.
Ганна кивнула. Їй і не конче треба було. Подякувала для галочки і пішла додому. Лист так і залишився в сумці, як такий собі теплий клаптик спогаду. Викинути шкода, а носити тяжко.
Вдома роззулась, повісила пальто, поставила сумку на табурет розкласти продукти пізніше. Телефон у кишені пальто коротко завібровав. Дістала повідомлення від Олі.
Мамо, привіт! Ми приїдемо до тебе на вихідних, гаразд? Тарас щось по школі питав, каже, в тебе книжки старі є.
Відчула, як стиснуло і тут же відпустило всередині. Приїдуть! Значить, ще не все пропало. Надрукувала у відповідь: Звісно, чекаю вас!
Пішла на кухню продукти розклала, поставила бульйон варитись. А лист лишився в сумочці, на табуреті біля вхідних дверей.
У суботу під вечір у підїзді грюкнули двері, тупотіли ноги. Виглянула у вічко знайомі силуети. Дочка з пакетом, зять з коробкою, Тарас з рюкзаком на одному плечі. Ого, вже мало не зростом з двері, худий, патли з-під шапки стирчать.
Ба, привіт, буркнув, заходячи перший, і незграбно чмокнув у щоку.
Проходьте, проходьте, захвилювалась вона, повідкривала шафу. Роззувайтесь, тапці вже готові.
В коридорі стало гамірно і тісно. Пахло снігом, морозом, і ще чимось солодким із пакета. Зять бурчав про бардак у підїзді, Тарас мовчки скидав кросівки, гвіздком рюкзак бився у вішалку.
Мамо, ми ненадовго, сказала дочка, ставлячи пакет на підлогу. Завтра до його батьків, ти ж памятаєш.
Памятаю, памятаю, кивнула Ганна Омелянівна. Ідіть у кухню, я борщ зварила!
За столом сіли без ладу: зять до вікна, дочка біля нього, Тарасик навпроти бабусі. Налили борщу, ложки стукотять по тарілкам. Трохи мовчали, а потім якось само накрутилось розмовляти про роботу, про затори на проспекті, про ціни у «Сільпо». Слова то течія під гладкою водою, під ними тріщало невидиме напруження.
Тарасе, ти щось питав про школу? нагадала Оля, коли поїли.
А, точно! Тарасик ніби прокинувся. Ба, у тебе є книжки по історії, по війні? Учитель щось просив почитати додатково.
Є, є! зраділа бабуся. У мене ціла полиця, ще з моєї молодості. Ходімо, знайду.
Пішли разом у кімнату. Бабуся запалила лампу, потягнулась на верхню полицю томи потерті, але улюблені.
Ось, бери оцю, дала йому мемуари у вицвілій обкладинці. Тут жваво і з пригодами написано, самій колись подобалось.
Він узяв, погортав.
Дякую, ба!
Трохи поговорили про вчителя історії: такий собі, але не найгірший, хоча деколи перегинає. Бабуся слухала, кивала, перепитувала. Їй було просто активно добре, що внук розповідає.
Потім дочка зазирнула у двері:
Тарасе, ми за півгодини їдемо, збирайся.
Ага, відгукнувся він, сховав книжку в рюкзак.
Коли прощалися, у передпокої знов тісно одяг, пакети, зателефонуй, не забудь, фото вишлю потім. Ганна провела їх до ліфта, постояла, поки двері не зачинились, і повернулась у квартиру.
Тиша накрила відразу. Пішла на кухню застеляла стіл, сумка на табуреті під стіною. Механічно засунула руку до кишені намацала складене письмо. Хотілось зімяти, але тільки глибше сховала, й застібнула блискавку.
Вона не знала, що у коридорі, коли вона шукала книжки, Тарас, знімаючи рюкзак, зачепив її сумку ногою. Та ледь розкрилась, і білий кутик листа визирнув з кишені. Він машинально поправив, побачив напис Дорогий Святий Миколай і завис.
Тоді він не став нічого діставати і дорослі поруч, і метушня. Але напис вївся у память, як фото.
Ввечері, вже вдома, він пригадав про той лист, витягуючи з рюкзака книжку. Думка, що бабуся у свої роки пише записки Святому Миколаю, спочатку здавалась кумедною, потім трохи сумною.
Наступного дня кудись поїхав з батьками, їв салати з майонезом, слухав, як дорослі сперечаються про тарифи й актуальні новини, копався у телефоні. Але десь там, на обрії у памяті, світився той папірець.
Через пару днів після школи він написав бабусі: Ба, заїду ще треба по історії. Вона відповіла скоро: Звісно, приїжджай!
Прийшов з рюкзаком, навушники на вухах, у підїзді пахло вареною картоплею. Двері відчинились майже миттєво.
Заходь, Тарасику, роздягайся. Я млинців напекла!
Він зняв куртку, кинув рюкзак на той самий табурет із сумкою. Сумка була напіввідкрита, білий кутик виглянув з кишені. Серце закалатало. Поки бабуся вовтузилася на кухні з млинцями, він, прикрившись, буцімто поправляючи шнурівку, витяг листа. Серце ще той марафон бігало. Вже знав, що робить не зовсім чесно, але рука не зупинилась.
Сховав листа у кишеню худі й гайнув на кухню.
О, млинці, відволік бабусю, смакота!
Їли, говорили про школу, погоду, канікули. Бабуся питала про черевики, чи не промокає, чи шапку не загубив. Віднікувався, та все нормально.
Потім переглядав книги, а додому повернувся раніше, щоб не викликати зайвих питань.
Вже у себе в кімнаті розгорнув листа. Сів. Папір трохи зімятий, кутики загнуті, почерк куди вже охайніший за його власний.
Почав читати спершу ніяково, ніби підглядає щось чуже. Але на словах щоб внук не мовчав, як чужий, зупинився. Перечитав. У горлі став камінь.
Він згадав, як в останній час відповідав: ага, нормально, та відчепись… Не тому, що не любив. Просто вічно ніколи, настрій не той. А бабуся вона думала, що він віддалився.
Дочитав. Про мир, про один стіл, про чути одне одного. Хотілось одразу поїхати й обійняти її, але соромно стало якось банально.
Лист ліг поряд на темну ковдру. І що? Сказати мамі? Батькові? Відразу почнеться: Що вона вигадує, Ой, не треба казки. Повернути бабусі ніби нічого не було? Вона ж здогадається, що читав.
Залишив листа в шухляді. Думки крутились: щоб чули одне одного, щоб внук не мовчав, як чужий. Це було прохання не до святого, а до нього особисто.
Ввечері кілька разів хотів почати: Мамо, а бабуся але то батько про оцінки, то мама про роботу заводила. Так і доїв макарони мовчки.
Вночі довго не міг заснути, лист лежав у шухляді і те не давало спокою.
У школі на перерві розказав другу, що знайшов лист бабусі Святому Миколаю. Той посміявся:
Прикол! У мого діда Миколай тільки у банківській черзі. Пенсії чекає!
Не смішно, суворо сказав Тарас, сам здивувався власній різкості.
Друг махнув рукою, на інше згурнувся. Тарас залишився з дивним відчуттям, ніби нести це треба самому.
Ввечері набрав номер бабусі, але не додзвонився кинув трубку. Зайшов у сімейний чат, подивився: нова фотка олівє, жарт про пробки, запрошення на корпоратив. Ніяких листів.
Потім машинально написав: Мам, а давай у бабусі Новий рік відсвяткуємо?. Тут же стер. Мати б відповіла Ми вже домовились!, і почався б турнір із перепалки.
Він знову розгорнув листа. Найбільше різали очі слова про один стіл. І тоді майнула думка: не Новий рік а просто вечеря. Без причини. Ну, майже без
Зайшов до матері, коли та щось стукала по клавішах.
Мамо давай зберемось у бабусі. Ну всім разом. Так, щоб не на «бігу», а посидіти.
Мати підвела око-брів і аж підозріло глянула:
Ти? Готувати? Це щось новеньке. Але часу нема. Тато пізно з роботи, у мене звіт
У суботу можна! Все одно в квартирі сидимо, не відступив.
Мати зітхнула, відкинулась на подушку.
Не знаю Твій тато бурчати буде.
Їй, каже він, самій там скучно. Ну хоч раз. Просто посидіти.
Вона вже глянула інакше. Ніби не впізнала.
Гаразд, поговорю. Але нічого обіцяти не буду.
Він кивнув і вийшов. Відчув у вухах зашуміло. Це був перший незграбний крок. Не геройство, а вже щось.
Ввечері почув обривки розмови на кухні:
Просить, казала мати. Сам запропонував.
Що там робити? Знову про тиск говорити? бурчав батько.
Їй самій важко, тихо відповіла мати. І Тарасу, мабуть, не байдуже.
Потім важкий татів зітх.
Ну, в суботу поїдемо.
Тарас зайшов до себе з відчуттям, ніби виграв маленький чемпіонат але попереду ще фінал із бабусею.
Наступного дня сам їй подзвонив.
Ба, привіт! Ми ми в суботу до тебе. Ну, просто всі разом, посидіти. Я можу раніше прийти допомогти щось приготувати.
Коротка пауза.
Приходь! сказала вона. Ти що, навіть овочі різати вмієш?
Як навчиш буду!
В суботу він прийшов вдень із двома пакетами їжі, яку мама обрала. Бабуся заспокоїлась:
Господи, ми ж тут рот не сто армію годувати будемо?
Для запасу, сміється Тарас. Запас не тягне донизу.
Чистили картоплю, різали буряк. Бабуся підказувала, як ніж тримати:
Пальці прибери, не доведи Боженько, поріжешся
Та нормально, огризається Тарас, але слухає.
На кухні пахло цибулею, мясо шкварчало на пательні, Українське радіо тихо граво фоном. Надворі вже сутеніло, у дворі лампочка блимала.
Ба, озвався він, рясно різавши огірки, а ти віриш у Святого Миколая?
Бабуся так здригнулася, що ложка забрязкала об сковорідку. Мовчання повисло.
З чого це ти? обережно перепитала.
Він знизав плечима:
Да так. У школі сперечались, чи буває.
Вона помішала мясо, вимкнула плиту, глянула з-під окулярів.
В дитинстві вірила. Потім Може, є, але не такий, як на листівках.
Він посміхнувся.
Якби точно був, було б веселіш.
Помовчали. Але за цим мовчанням стояло інше онук і так розумів, що це не про казки.
До вечора прийшли батьки. Тато змучений, але не суворий, мама принесла пиріг із маком.
Ого, оцінив за накритим столом батько, це ми батальйон чекаємо?
Ваш син допомагав, підморгнула бабуся.
Справді? Ну ти даєш, тато тільки і сказав.
Сіли за стіл. Спершу все трохи сковано, кожен обирає слова, як на мінному полі. Але їжа найкращий психолог. Потроху почались жарти, згадки, смішні історії, мама пригадала, як загубилась у ЦУМі в сім років, тато розповів, як родичі на весіллі загубили пляшку горілки з перцем. Бабуся сміялась, іноді навіть прикриваючи обличчя.
Тарас дивився й думав про листа. Здавалося, між словами кипить інший діалог: оці недомовки, ті прохання не до Миколая, а одне до одного.
В якийсь момент мати, розливаючи чай, сказала:
Мамо, прости, що так рідко до тебе. Ми… ну, з усім цим не встигаємо.
Сказала не як звинувачення, а немов визнаючи.
Бабуся глянула на чашку, гладила скатертину пальцями.
Я розумію. У вас своє. Не ображаюсь.
Тарас знав трохи ображається, але по-доброму.
Але час від часу можна, не тільки на свята, раптом сказав він.
Обидва дорослі глянули на нього. Він зніяковів, але додав:
Ну, як сьогодні. Нікому не шкодить.
Батько розсміявся не іронічно.
А й справді, добре.
Мама підхопила.
Спробуємо частіше. Обіцяти не буду, але хоч спробуємо.
Далі говорили вже легко про вступ, про онлайнові курси, репетиторів. Бабуся не розуміла всіх слів, але старалася не пасувати.
Коли збиралися, в коридорі знову гамір. Тато допоміг підняти на полицю стару каструлю, мама метушилася з наїдками.
Мамо, наступного разу також у тебе посидимо, сказала Оля. Я лише повідомлю.
Домовились, погодилась бабуся. Я тільки за.
Тарас затримався, підійшов до бабусиного письмового столу з блокнотом. Листа вже там не було він дбайливо лежав у його кишені, акуратно складений. Вирішив собі: повертати не буде, вже надто щиро там написано для формальностей.
Ба, сказав він пошепки, якщо що треба ну щоб ми щось не так робили кажи. Не треба більше Миколаю писати. Просто нам.
Бабуся поглянула уважно. В очах подив, потім тепло.
Гаразд, як надумаю скажу.
Він кивнув і побіг до дверей. Вийшли, ліфт загудів униз.
Ганна залишилась у тиші. Вона повернулась на кухню, сіла на табурет. На столі лишилися чашки та крихти від пирога, запах мясної страви і чаю ще витає. Вона зібрала крихти жменею.
В грудях дивне відчуття: не ейфорія, не щастя, а тихе полегшення, немов хтось відчинив кватирку і впустив свіже зимове повітря. Проблеми не зникли: дочка з зятем ще не раз посперечаються, у Тараса свої таємниці. Але за цим столом, сьогодні всі стали на крок ближчими.
Вона пригадала листа. Не знала, де він, але зрозуміла: не так вже й важливо.
Підійшла до вікна. На подвірї під ліхтарем діти гасали, ліпили сніговика. Один хлопчик у червоній шапці раптом розсміявся так голосно, що аж лунко покотилось до третього поверху.
Ганна трохи сперлась чолом на холодне скло та посміхнулась. Не широко, а ледве помітно, як знак у відповідь на щось дуже просте, але рідне.
А в кишені Тарасової куртки у Києві взимку і далі лежав лист. Інколи він діставав, перечитував по рядочку, і ховав знов. Не як листа до казкового діда як тихе нагадування про те, чого насправді прагне людина, яка варить тобі борщ і чекає твого дзвінка.
Він нікому не сказав про той лист. Але наступного разу, коли мама буркнула Не поїду сьогодні до бабусі, втомлена, Тарас спокійно кинув:
Я тоді сам до неї заїду.
І заїхав. Не на свято, і не для відмітки в чаті. Просто так. Було це дивом? Ні. Просто ще один маленький крок до того самого миру, про який колись хтось написав на листочку у клітинку.
Ганна, відчиняючи двері, щиро здивувалась, але расспитувати не стала.
Вона лише сказала:
Заходь, Тарасику. Я саме чайник поставила!
І цього виявилося достатньо, щоб у квартирі знову стало трохи тепліше.
