У селі всі знали й не любили Тараса за його нетерпимий характер. Був одружений із Соломією, лагідною жінкою, але з проблемами не могла подарувати чоловікові дітей. Пропали разом дванадцять років, а дітваків так і не було.
І раптом як грім із ясного неба Соломія померла. Її мати знала, що дочку щось турбує, але та не скаржилася.
Доню, щось ти недуже виглядаєш останнім часом, питала мати, коли та заходила до батьків.
Нічого, мамо, поболить і перестане. Відляжуся, і піду далі. Не хвилюйся, заспокоювала вона.
Соломія не звикла нарікати, особливо чоловікові він не терпів, коли жінка хворіла чи слабшала.
Не звикнуть прикидатися! У вас, баб, завжди щось болить. Господарства бігаєш, от і скаржишся. Не нарікай, жаліти тебе ніхто не буде! чувся у відповідь її грубий голос.
По похоронах минув рік. Тарас жив самотньо, але думки про новий шлюб його не покидали. Одному важко хоч і звик жити, як вовк самітник. Почав озиратися на місцевих жінок.
Треба брати бездітну, міркував він. Чужі діти мені непотрібні. Хіба що молодшу знайти, але хто на мене піде?
Тарас розумів характер у нього важкий, односельці його не люблять, друзів немає. Вибір його впав на Марічку тиху, працьовиту дівчину, непримітну, мов мишка.
Якось він зустрів її біля хати чесно кажучи, підстерігав:
Марічко, іди сюди! покликав він, коли вона проходила повз.
Вона підняла очі, побачила його у ворітцях і підійшла.
Добрий день, скромно привіталася.
Здоров, відрубав Тарас. Слухай, так і так не пішла б ти за мене? Самотній я, господарство міцне. Житимемо добре, дітей народжуємо. Спадкоємців у мене нема.
Ой, не знаю Марічка зніяковіла. Маму треба запитати.
Питай, а я ввечері зайду.
Дівчина прийшла додому й випалила матері:
Мамо, я заміж, мабуть, вийду.
Як так? За кого? У тебе ж і парубка нема.
Тарас сьогодні прийде свататися
Ой, доню, та він же старший за тебе! Подумай добре. Характер у нього як терни в хатіЧерез роки, коли Тарас, немічний, лежав у ліжку, а Марічка доглядала за ним, вона зітхнула: «Оце тобі й покій, про який мріяв».
