Моя дружина завжди була неймовірно сором’язливою. У компанії наших друзів вона мовчала, сиділа з опущеними очима й здавалася прозорою, як ранкова роса на траві. Її голос лунав тільки тоді, коли хтось звертався до неї напряму. Вона ніколи не влаштовувала гучних сцен чи сцен ревнощів ніби тінь лагідності. Усе моє піклування вона приймала зі щирою подякою, ніколи не ставила умов.
Наші стосунки були схожі на сон без тріщин, без загадок. Завжди всі питання ми вирішували разом, мов дві річки, що сплелися у широку течію на Липках у Києві. Я йшов додому, ніби повертався в затишну гаваню: аромат борщу стелився з кухні, усмішка Оленки зустрічала мене у коридорі, вітальня сяяла чистотою. Ну чого ще міг би побажати?
Та уві сні все може піти криво І ось цей Київ мовби обернувся догори дриґом. Мені забракло гострих відчуттів. Немовби в моїй Оленці чогось не вистачало, чогось потаємного, недосяжного коли доходило до ночі, між нами панувала дзеркальна тиша, ніби ми кошенята, які бояться порушити мовчання. Я не знаходив у цьому спокою, тож вирішив завести іншу жінку.
Про мій вчинок Оленка дізналася, і наш союз розпався, наче старий глиняний глечик.
Я подався до коханки, поселившись у її дивному світі квартира нагадувала ринок на Бессарабці після зливи, речі плавали в хаосі, а вечері зникли, немов у казці. Жодної страви, жодної розмови лише порожнеча. Ранки ставали схожими на прогулянку туманним Подолом, коли не розрізняєш, де сон, а де реальність.
Я хотів повернутися до своєї Оленки, але не встиг у тому сні вона вже тримала стабільну долоню іншого чоловіка.
Я прокинувся від власної глупоти. Я втратив ідеальну жінку у цьому змішаному, калейдоскопічному сні київської ночі. І вже ніколи собі цього не пробачуЗа вікном світало, і у вранішньому сяйві мій порожній дім здавався ще глибше порожнім. Я зрозумів: навіть найделікатніша тінь має свою ціну, а інколи за святковим серцем ховається безповоротна втрата. Я вийшов на балкон, де пахло мокрим асфальтом і бузком, і тихо пробурмотів її імя у простір, уже знаючи, що відлуння не повертає минуле воно тільки шепоче, як треба берегти те, що здається прозорим і простим до болю.
Оленка, мов промінь на світанку, залишила мені спогади і раптом я зрозумів, що й сам став таким: прозорим, легким, майже невагомим серед нового київського ранку. І може колись, коли місто вкриється золотою тишею, я навчуся цінувати тіні, в яких заховане справжнє щастя.
Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓
