Ти йдеш, коханий, згадуй мене…
Дмитро зупинив авто неподалік від високого металевого паркану. А колись тут був дерев’яний тин. Він засумнівався: може, плутаю будинок? Ні, другий перед поворотом. Він пам’ятав точно, бо часто згадував цей дім. З вікна машини навіть даху не видно було.
Він поглядав у дзеркала — чи не йде хтось? Машина з водієм на безлюдній вулиці привернула б забагато уваги. «Що я тут роблю? Навіщо?» — одне й те саме питання крутилося в голові. Чим довше він дивА потім з розпачливим гавкотом вибіг пес, і Дмитро впізнав його — це ж був той самий лабрадор, що колись бігав за ними з Аллою по двору.
