Петро вперто не вірив, що Лада його донька. Оксана, дружина, працювала в крамниці. Подейкували, часто в підсобці закривалася з чужими чоловіками, стиха перемовляючись про щось невідоме. Тому чоловік і не приймав маленьку Ладу за свою кров. Та й нелюбов до дитини квітла в його серці. Лише дідусь піклувався про онуку і залишив їй у спадок стару хатину.
Ладочку любив тільки дідусь
В дитинстві Ладочка часто хворіла. Сама по собі була тендітна, малесенька, мов кульбабка на весняному лузі. «Ні в моїй, ні в твоїй родині таких дрібних не було,» казав Петро. «А ця дитина ледве до половини відра достає.» Згодом холод батька до доньки перейшов і до матері.
Тільки одна душа по-справжньому любила Ладу дід Володимир. Його хата стояла на околиці села, поруч із сосновим лісом. Володимир усе життя був лісником, навіть коли пенсія настала, щодня бував у лісі, розмовляв із деревами. Ягоди, цілющі трави, а зимою годував зайців, козуль. Поважали діда як дивакуватого, а деколи й побоювались: що скаже так і буде. Все одно до Володимира ходили по настої та відвар із лісових дарів.
Жінку Володимир поховав давно, ліс і внучка стали розрадою його душі. Коли Ладочка стала школяркою, в діда проводила більшість часу. Дід розповідав техніки збору трав та коріння, відкривав таємниці лісового життя. Наука давалася Ладі легко, і коли запитували, ким мріє стати відповідала: «Буду людей лікувати.» Оксана лише зітхала: «Грошей у мене нема на твою науку.» А дідусь лагідно підбадьорював: «У мене ж коза є, якщо що продамо.»
Заповідав внучці хатину й добру долю
Дочка Оксана до батька рідко показувалась, та тут зявилась раптом. Прийшла просити гривні, бо син Олексій програвся в карти у Львові. Хлопця добряче побили й наказали віддати борг хоч з-під землі.
«Коли пригоріло тоді й мої двері згадала?» строго мовив дід Володимир. «Стільки років, а ні разу не зайшла.» І відмовив Оксані: «Я не маю наміру вирішувати борги Олексія. Мені треба внучку вчити. Відступись.»
Оксана розлютилася: «Більше не хочу бачити вас, я вам не дочка й мені нема Лади!» крикнула, вибігла з двору. Лада поступила в медичний коледж ні мати, ні батько й копійки не дали. Тільки дід Володимир підтримав, і стипендія виручала, бо Лада добре вчилася.
Перед випуском дідусь захворів. Відчуваючи скорий відхід, повідомив: хатину внучці заповів. Радив Ладі шукати роботу у місті, а про хату не забувати дух дому міцний, поки хтось у ньому живе. Взимку топити грубку. «Не лякайся лишатись тут ночами. Хата твоя доля, вона тебе знайде,» прорік Володимир. «Щастя тебе тут чекає, Ладо.» Він наче щось знав, лиш не сказав.
Прогноз діда здійснився
Осінню не стало Володимира. Лада працювала медсестрою у районній лікарні. На вихідні їздила в дідову хату, розпалювала грубку, грілася у порожній світлиці. Дід дров наклав аж до весни. Прогноз лунав похмуро, але у Лади було два вихідні, не хотіла сидіти у квартирі знімала куток у стареньких родичок подруги.
Ввечері приїхала у село, а серед ночі здійнялась заметіль. Вранці стихло, але сніг усе падав, шлях замело. У двері постукав хтось незнайомий молодий чоловік. «Добрий день. Допоможіть відігріти авто, застряг біля вашого двору. Є лопата?» спитав. «Стоїть біля ґанку, беріть Може, підсобити?» відповіла Лада. Статний хлопець усміхнувся: «Смішно, коли така гілочка мені буде помічницею!»
Чоловік вправно приборкував лопату, завів авто, але знову застряг, сніг міцно тримав. Взявся знову. Лада запросила до будинку, пригостити гарячим чаєм із чабрецем. Мовляв, заметіль ось-ось стихне, дороги розчистять, тут не забутня дорога.
Незнайомець, певно вагаючись, махнув рукою і пішов з Ладою до хати. «Чи не боїшся одна жити під лісом?» запитав. Вона розповіла, що приходить тільки на вихідні, працює у місті, переживає за транспорт. Незнайомець, якого звали Остап, запропонував допомогу йому теж у райцентр треба, там і живе. Лада погодилась.
Після роботи вирішила повернутись пішки і тут сюрприз: біля Лади раптом зявився Остап. «Твій чай з трав як чарівний. Захотів дуже ще раз тебе побачити. Може, ще раз почастуєш?» сміявся він.
Весілля вони не справляли, Лада не захотіла. Остап спочатку вперто просив, потім здався. Але у них була справжня любов. І Лада переконалась: не лише в казках чоловіки дружин на руках носять. Коли народився їхній первісток аж у пологовому дивувались, як у такої крихітки зявився такий богатир! На питання, як назвуть сина, Лада відповіла: «Матвій. На честь найкращої людини, яку знала.»
