Легкість на старті — важкість у фіналі

«М’яко постелиш твердо спатимеш»
Ну тепер вже сподіваюсь, не на дві дні приїдете? Затримаєтесь подовше? Олесю! Чому мовчиш?
Людмило Олексіївно, ще раз з днем народження! Не хворійте, дбайте про себе! Ми з Владою лише узгодимо деталі зателефонуємо одразу.
Олеся поспішила скінчити розмову якомога швидше. «Ох, лишенько, подумала вона, відкладаючи телефон, і бесіда приємна, і свекруха сьогодні мов медова, і нагода радісна ювілей, а мені від першої секунди кортіло вкласти трубку».
Відпустку, яку вона так чекала, збігся з відпусткою чоловіка. Але Олесі зовсім не хотілося їхати на свіжому повітрі до свекрухи. Існує ж мільйон місць, де вони з Владою та хлопчиками чудово відпочили б! Вона натякала чоловікові: може, хоча б цього літа відвідати щось інше, окрім дідиної садиби Людмили Олексіївни? Та Владислав був непохитний. Так його виховали. Старших треба шанути. Неможливо не порадіти батьків своїм приїздом. Нечемно.
* * *
Олесю, я батьків і так ледве раз на рік бачу. Хочеш, щоб у відпустці ми перестали їх відвідувати? Тоді хлопці взагалі забудуть, що мають ще й дідуся з бабусею в іншому місті.
Коханий, як би тобі м’якше сказати А тобі не здавалось, що ці візити потрібні лише тобі?
Що ти маєш на увазі? Владислав насупився, здивовано глянувши на дружину.
Та батьки твої вже звикли жити далеко від тебе, від твоєї родини. Їм і так добре. Вони не страждають від того, що рідко бачать онуків. У них і без цього все чудово!
Олесю, що це ти несеш? Звідки такі думки?
З того, що твоя матір у листуванні просить лише про одне надіслати фотки старших хлопців чи відео молодшого. І все. Вона ж ніколи не питає, як у них справи, як навчання, чи не захворіли. Їй онуки потрібні лише аби показати гарні фото сусідкам чи подругам. Гарна ідеальна картинка не більше. А що за цим стоїть не її турбота. Її взагалі не цікавлять наші клопоти.
Тут я з тобою не погоджуюся. Ми просто далеко. У них немає можливости посидіти з Марком, відвести його до садочка чи зустріти старших із школи. Якби жили поряд все було б інакше.
Знаєш, Владиславе Моя мати теж мешкає в іншому місті, але це не заважає їй приїжджати у будь-якій складній ситуації. Вона мов руда зозуля завжди готова прилетіти на допомогу. Згадай лише, скільки разів за останній рік вна брала відпустку чи лікарняний, купувала квиток на поїзд і мчала до нас за першої ж потреби. А від твоїх мами й тата якоїсь меткості не помічала.
Так, Олесю, теща у мені золота. Я цього й не заперечую. Я дуже вдячний Марії Іванівні. І казав їй це не раз. Вона завжди наша паличка-виручалочка.
Точно. Ми ж і до неї приїжджаємо вона завжди старається провести з хлопцями якомога більше часу. Гуляє, катається на велосипедах, купається у річці, грає у хованки, догонялки, ганяє м’яча. Дуже любить наших дітей і вони платять їй тим самим. Так і мало б бути в родині. Тепло, турбота, любов.
Олесю, що ж ти хочеш від мене? Усі люди різні. Твоя мати живчик. Вічно молода, заводила. А мої батьки старші,
Світлана Сергiївна, замовлена солодкою кавою та насвистуванням, застигла бiля порожнього обiднього стола, на якому напівпорожня склянка холодного чаю нагадувала ненавмиснi гостi подарували їй абсолютно неочікуваний ‘відпочинок’. А у машині вже летiли назустрiч Карпатам, де сонце, струмки i шашлик на шашличницi чекали разом iз смачним кепаром з квасом, наче справжня родинна мрiя.