Невидимий тягар
З першого погляду ніхто б не здогадався, що з Олегом щось не так. Високий, стрункий, з відточеною точністю в кожному русі, він виглядав як людина, у якої все під контролем. Одяг — завжди бездоганний: темний плащ, випрасувані сорочки, черевики, начищені до дзеркального блиску. Кожен ранок починався однаково: кава з маленької кав’ярні в центрі Дніпра, ледь помітний ківок баристці, яка знала його замовлення напам’ять, потім пробіжка вздовж Дніпра, де він зустрічав одного й того самого діда у потертій кепці, що неспішно біг свою дистанцію. Потім — робота в проектному бюро, де він креслив плани будівель з такою точністю, наче намагався звести для себе неприступну твердиню, без тріщин і слабких місць. Усе було ідеально. Крім одного.
Ранками його груди стискало, ніби хтось поклав на них холодний гранітний брил. Не біль — просто тягар, що не давав зітхнути на повні груди. Не фізичний, а щось глибинне, наче повітря насичене свинцем, а в ньому розчинявся безіменний тривожний присмак. Світ навколо був тим самим: ті самі вулиці, ті самі обличчя, той самий ритм. Але в цій звичайності ховалося щось зловісне, наче кожен день повторювався не за вибором, а з примусу, за інерцією, від якої не втекти. Олег звик мовчати про це. «Просто втомився», — говорив він собі, уникаючи власного погляду в дзеркалі. Або, в крайньому разі, «погода». Так було простіше, ніж копатися в правді. В чому саме — він не знав. Або боявся дізнатися.
На роботі його поважали. Він ніколи не зривав дедлайни, здавав креслення вчасно, ідеально вивірені. Якщо замовнику щось не подобалося, Олег мовчки переробляв, не виявляючи ні дражливості, ні образу. Не сперечався. Не заперечував. Просто стирав і починав наново, з тією ж холодною точністю. Мовчання було його щитом. Мовчання означало контроль. Ще в дитинстві він засвоїв це правило. Занадто рано. Коли за голосні слова йшли важкі батькові кроки та мертва тиша за дверима маминої кімнати. Коли він навчився кашляти беззвучно, щоб не привертати уваги. Ця звичка — розчинятися, не залишаючи слідів, — в’їлася в нього, як запах старої хати. Майже назавжди.
Одного вечора, повертаючись додому по сирим вуличкам, він помітив стару біля сусідніх дверей. Вона стояла, згорбившись, даремно намагаючись потрапити ключем у замок. Її пальці тремтіли, ніби слухалися не її, а якогось внутрішнього безладдя. Олег упізнав її — Ганна Іванівна, самотня пенсіонерка з першого поверху. Останні місяці її не було видно: ні у дворі, ні на сходах. Ніби вона стала тінню, частиною старих стін. Він підійшов, тихо запропонував допомогти. Вона мовчки простягнула ключі, її погляд був порожнім, але в цій порожнечі блиснула дитяча вразливість, як у дитини, застиглої зненацька. Олег відчув, як щось всередині нього здригнулося. Її мовчання кричало голосніше за будь-які слова.
В її квартирі пахло ліками та зів’ялими квітами, повітря було густим, як у кімнаті, де час зупинився. Він допоміг їй дійти до старого крісла, обережно підтримуючи за лікоть, і вже збирався йти, коли вона раптом прошепотіла, дивлячись у підлогу:
— А в вас удома ввечері світло світить?
Питання було дивним, майже незграбним, але воно різануло, як ніж. Олег не відповів. Не зміг. Він пішов, але наступного ранку, стоячи перед дзеркалом, вперше помітив свої очі. Не втомлені, не сумні — порожні. Наче в них не лишилося нічого, крім відображення.
Він поїхав на роботу, але на півдороги звернув. Сів у автобус і їхав без мети, дивлячись, як за вікном миготіли сірі будинки, мокрий асфальт, обличчя перехожих. У шумі міста — у уривках розмов, шелесті шин, дзвінці трамваїв — він раптом згадав батька. Як той годинами дивився у стіну, наче чекав відповіді. Як мати рухалася кухнею, напружуючи усмішку, холодну, як зимовий ранок. Як у хаті панувала тиша — не затишна, а дзижчала, як перед бурею, коли кожен звук здавався зайвим. Олег, ще хлопчисько, вирішив, що так і треба жити. Не шуміти. Не заважати. Не бути помітним. Не бути.
Він вийшов на незнайомій зупинці й блукав вулицями. Дощ залишив калюжі, прохожі поспішали, ховаючись під парасолями. Він ішов, доки не зупинився біля будівлі, яку впізнав. Лікарня. Психоневрологічний диспансер. Колись сюди забрали його матір. Йому було чотирнадцять, і ніхто не пояснив, чому. Сказали — «нерви». Він не питав. Приніс їй мандарини в пакеті, а вона дивилася крізь нього, як крізь скло, не торкнувшись фруктів. Тоді він пообіцяв собі: з ним такого не станеться. Він буде сильнішим. Невидимим для болю.
Він увійшов у приймальне відділення. ЗапаЗапах антисептику вдарив у ніс, а він зробив ще один крок — до свого нового життя.
