Ледве тільки отримавши паспорт, я одразу вийшла заміж. Вийшла точніше й не скажеш про цей крок, дивний для всіх довкола та для мене самої також. Але що зроблено, те вже не зміниш. Починалося нове життя, зовсім мені незнайоме, а серед іншого воно передбачало знайомство з батьками мого молодого чоловіка, який був збентежений не менше за мене. Ми обидвоє ніби випали з гнізда, ще не навчившись як слід літати.
Одного ранку, коли моя тітка Ганна годувала мене сніданком, підсовуючи смаколики й лагідно закликаючи ще щось зїсти, до нас завітала сусідка бабуся Текля. Поспостерігавши за процесом годування, вона сумно зітхнула:
Ото ж тебе балували, дівко, не знала ти ще тяжкої долі нічого, от свекруха тобі вправить розум.
Та годі лякати дитину, урізала її моя тітка Ганна.
Дійсно, про образи я тоді мало що знала: наша незвична сімя складалася з бабусі й трьох її дочок. Моєю мамою була наймолодша сестра Євгенія, я ж була улюбленицею старшої Анни. Чоловіків у нашому роді не стало війна забрала всіх. Жили мирно, діти отримували любов і турботу повною мірою, а іноді навіть занадто.
Мене, як найменшу, особливо балували. Не знала я ще образ права була старенька. Але от слово свекруха здалося мені колючим і недобрим. Свекруха аж притискає до серця, запамяталося і не відпускало до тієї самої зустрічі, ніби обіцяло якісь ще не відомі мені неприємності.
А виявилась свекруха приємною, високою, статною жінкою. Побачивши мене, вона промовила: Проходь, доне моя й усміхнулася. Не страшна зовсім, поралась по хаті, пригощала нас, а тоді запросила у двір і показала свій невеличкий город із рівними грядочками, де вже зеленіла розсада, і похвалилася хрюкаючим поросятком Василем, який весело зустрічав господиню.
Васильчику, Васильчику, зараз підгодую, ти в мене молодець! лагідно сказала вона поросятку, і мені аж приємно стало, ніби це мене похвалили.
Цей город, Василь усе це для мене було знайомим і близьким з дитинства, вселяло довіру, у нас вдома поросят теж частенько Василями величали й ніжно їм причитали, тому одразу полегшало на душі.
Вранці наші чоловіки йшли працювати на будівництво, а ми залишалися господарювати. Але от те гостре слово свекруха все не давало мені спокою, мені було важко якось її називати. Одного разу, коли вона похвалила моє імя, я розповіла їй історію про Таїсію Київську, а вона, сміючись, сказала: А ти клич мене просто Таїсією, я Таїса, а ти Таїсія от і гарно вийшло. Подобається тобі це імя?
Так свекруха розвязала для мене складну проблему, й я почала звати її Таїсія Петрівна. Життя поступово ставало рідним. Яка ж вона була світла, моторна усе встигала непомітно; коли я прокидалася, вже сніданок чекав на столі, підлога чистуща, город прополотий, а Василь нагодований.
Сиділи ми з нею на ганку, розмовляли, і вона, підсміюючись, розповідала, як у війну дісталося їй, коли залишилась із трьома хлопцями, працювала на лісорозробках, малеча загубила хлібні картки, а начальник, добрий був чоловік світла йому память, поставив її прибиральницею у магазині й наказав віддавати дітям крихти з хлібних лотків. Підтримав їх, особливо молодшого, мого теперішнього чоловіка, бо дуже вже слабеньким був.
Уява малювала мені ті історії, і світ мій збільшувався, наповнювався новими смислами. Все було добре доки не трапилася пригода.
Якось вранці свекруха розбудила мене:
Доню, тут жінки на ягоди налаштувались, я з ними в ліс піду, може, і наберу трохи. А ти зможеш Василя підгодувати? Я вже все приготувала у відерці.
Звісно, все буде гаразд, не хвилюйтеся, впевнено відповіла я й залишилася сама.
Зовсім скоро Василь нагадав про себе гучним ревінням. Я взяла відерко й попрямувала до його хлівця. Великий вже кабанець жив у невеликому сарайчику, мені треба було зайти всередину й висипати їжу у корито. Все просто, так я думала. Даремно.
Ледь-но я привідкрила двері, як Василь із силою виштовхнув її, вибив відро з рук і кинувся у двір просто на грядки. Волелюбність розкрила його хряще серце, і він спритно почав бігти між грядками, трощив зелену розсаду, гепався боком об землю, вищав від захвату. Я встигла оцепеніти від того розгардіяшу й не знала, що й робити.
Довелося діяти, щоб зупинити це безчинство і врятувати роботу Таїсії Петрівни. Вже починала розуміти, що таке справжня вина, і про добре знайомство, здається, можна забути нарешті, ось воно, коли свекруха справді зіпсує мені кров, і ще цілком заслужено.
Треба будь-що зачинити Василя назад! вирішила я й кинулася за ним просто по ще вологих після поливу грядках. Швидкість у нас, треба сказати, була більш-менш однакова: кілька разів хапала я його за гладке рилечко, але він швидко зрозумів, що я задумала, і вириватися став ще вправніше.
Я змінила тактику вирішила заманити. Схопила хліба, побігла назад. Василь, зголоднілий, брав хліб із моїх рук, і ми потроху просувалися до хліва. Однак, вже майже біля дверей, він раптом розвертався й наново влаштовував погром: катався, біг, нищив перці й навіть перекинув малесеньку тепличку з томатами.
Зрештою, видихавшись, він сів, залюбки хрюкаючи. Я, з розпачу, згадала, як ми колись лагідно чухали наших домашніх тварин. Василь дозволив підійти я перекинула його на бік, почала чухати животик. Він замружив очі й захрюкав від блаженства.
Не знаю, скільки так тривало руки втомлювалися, я не відчувала часу. Єдине, чого хотілося щоб він не бігав. Сонце пекло нещадно, а в мене пересохло в роті, сльози змішувалися з землею на щоках. Картина була ще та щаслива свиня й нещасна, знесилена дівчина серед зруйнованих грядок.
Зачувся лайливий стукіт хвіртки прийшла Таїсія Петрівна.
От паразит, намучив дівчину! крикнула вона, схопила Василя за задню ногу і вперла назад, грюкнувши дверцятами хліва.
Я намагалася підвестися, але не відчувала ніг вона підхопила мене, допомогла піднятися, вивела за межі знищених грядок.
Постривай, моя доню, зараз водички принесу, вона принесла гарне відро води, котре ще з самого ранку принесла з колонкі, і обмивала мені ноги, руки, обличчя.
З мене стікала чорна вода разом зі слізьми, і мені здавалось, що разом із нею зникає і це страшне, колюче слово СВЕКРУХА.
Від якогось полегшення я раптом вигукнула: Ой, матусю моя!
Таїсія Петрівна засміялася, обійняла мене й повела до хати частувати лісовими ягодами.
Про зіпсований город говорили мало вона лише махнула рукою:
Та яка там шкода, то все дрібниці, підправимо, і буде рости ще краще. Помідорці відновляться, от побачиш. Що з того Василя візьмеш перебігав та й нічого. А ти посидь, поки хлопці не прийшли, я скоро обід зварю.
І звідки тільки бралося в неї стільки терпіння, доброти й мудрості? Не знаю, хто так обдарував її цим вмінням співчувати, але знаю точно саме такі жінки вирощують сильних, добрих, щиросердних синів, яких потім віддають іншим дівчатам, і яких іноді несправедливо обзивають різкими словами свекрухаЯ сиділа на кухні, притискаючи до щоки прохолодну склянку компоту: щось усередині мене враз ніби перевернулося. Я більше не відчувала себе чужою чи малою дівчиськом, котре ще по-дитячому боїться дорослого світу й строгих слів. Світла усмішка Таїсії Петрівни вже моєї матусі і її незворушна лагідність наповнювали оселю, а в моїх очах жила нова впевненість: життя навчить усьому, якщо поруч є той, хто вміє пробачати, допомагати і жартувати навіть посеред розбитої розсади.
Того вечора ми вийшли на ганок зустрічати наших чоловіків. Над селом золотіло сонце, а десь на задньому дворі задоволено хрюкав Василь, ніби теж вірив: усе минеться, город відросте, а найміцніші паростки проростають там, де разом плакали й сміялися. Я випросталася, обняла Таїсію Петрівну за плечі й вперше сказала зовсім без вагань:
Ну що, мамо, Василю ще щастить із нами.
Вона подивилася на мене ласкаво і кивнула:
А й справді, щастить. Нам усім щастить, доню.
І в ту мить я знала: чужих тут уже не буде.
