Лавочка у дворі
Віктор Степанович вийшов у двір на початку другої. В скронях віддавало важкістю вчора доїв останній оселедець під шубою, а сьогодні зранку розбирав ялинку, ховав іграшки. У квартирі було напрочуд тихо. Він натягнув шапку, засунув телефон у кишеню і, як завжди, тримаючись за поручні, спустився вниз.
Январський двір затих у морозному сяйві: прочищені стежки, пухкі снігові пагорби, жодної людини. Віктор Степанович струсив сніг із лавочки біля другого підїзду. Сніг тихо сповзав з дощок. Тут добре думалось особливо, коли навколо так безлюдно. Пятнадцять хвилин тиші, і можна повернутись додому.
Чи не проти компанії? почувся голос чоловіка позаду.
Віктор Степанович обернувся. Високий, в темно-синій куртці, років під шістдесят. Обличчя ніби знайоме, але згадати не вдалось.
Присідайте, місця вистачить, посунувся він. Ви з якої квартири будете?
Сорок третя, другий поверх. Тижнів три, як оселився. Меня звуть Михайло.
Віктор Степанович, він майже машинально потис простягнену руку. Ласкаво просимо до нашого тихого закутка.
Михайло дістав пачку «Прилук».
Можна?
Палить здоровя.
Віктор Степанович уже десяток років як не палив, але запах тютюну раптом нагадав редакцію районної газети, де пройшло все його трудове життя. Він на мить навіть хотів втягнути носом дим, але одразу відкинув цю думку.
Давно тут живете? запитав Михайло.
З вісімдесят сьомого. Тоді весь масив тільки зводили.
А я поруч працював, у Будинку культури металургів. Звукооператором.
Віктор Степанович смикнув бровами:
У Валерія Захаровича?
Точно. А ви відкіля знаєте?
Я про нього писав матеріал. Вісімдесят девятого, памятаєте ювілейний концерт був, коли «Серпень» приїжджав?
Та я той концерт досі, як вчора, памятаю! посміхнувся Михайло. Колонку здоровенну тягнули, блок живлення димів…
Розмова потекла сама собою. Згадувались імена, історії то сміх пробивався, то раптом ставало сумно. Віктор Степанович ловив себе на думці, що час би вже додому, але кожна історія відкривала новий поворот: музиканти, апаратура, кулуарні ситуації.
Від довгих розмов він відвик. Останні роки у редакції тільки термінові тексти, а з виходом на пенсію й зовсім ніби заховався від усіх. Утішав: так спокійніше ні з ким не рахуватися, ні до кого не звикати. Та зараз щось всередині, ніби, розмерзалося.
Ви знаєте, Михайло загасив третю сигарету, у мене вдома архів лежить. Афіші, світлини. І магнітофонні записи концертів, я особисто писав. Якщо цікаво…
Навіщо мені це, майнула думка у Віктора Степановича. Знов ходити, щодня зустрічатись порушиться звичайний плин життя. Та й чи знайду я щось нове?
Можна й подивитись, погодився він. Коли вам зручно?
Та хоч завтра. Десь о пятій? Якраз з роботи повернусь.
Добре, Віктор Степанович вилучив телефон, відкрив контакти. Запишіть номер. Якщо щось зміниться передзвонимося.
Ввечері він довго не міг склепити очей. В голові крутився сьогоднішній діалог, згадувались дрібні деталі з минулого. Кілька разів тягнувся до телефону хотів відмінити, змовитись на зайнятість. Але не відмінив.
Вранці його розбудив дзвінок. На екрані миготіло: «Михайло, сусід».
Ви не передумали? голос у слухавці був мало впевнений.
Ні, відповів Віктор Степанович. До пятої буду.
