Соломійка, Андрійку, хто з вас розбив мою лампу? Це ж Степанова память! Надія Степанівна вдарила долонею по дубовому столу у вітальні старого будинку Шевченків, і пил злетів із потертої скатертини, вишитої волошками. Будинок, зведений ще за радянських часів, пахнув старим деревом, нафталіном, свіжозвареним борщем і ледь помітною сирістю від підвалу. Антикварна лампа з бронзовою основою у вигляді виноградної лози та зеленим абажуром, яку Надія берегла як спогад про покійного чоловіка Степана, лежала на полинялому паркеті абажур зімятий, ніжка тріснула, оголивши дроти. Її сиве волосся було зібрано у тугий пучок, квітчастий халат із волошками розвівався, а окуляри в роговій оправі запотіли від гніву; руки тремтіли, стискаючи край столу.
Соломійка, пятнадцятирічна онука, зірвалася з продавленого дивану, її темне волосся розкуйовджене, а чорна футболка із кошенятами задралася, оголюючи пояс джинсів. Вона ткнула пальцем у молодшого брата, голос дзвінкий:
Бабусю, це не я! скрикнула вона, кросівки заскрипіли по підлозі. Це Андрійко, він завжди все ламає, учора з мячем тут скакав!
Андрійко, дванадцятирічний хлопчисько у мятій блакитній толстовці, відклав планшет, де грав у гонки, його руде волосся стирчало, а очі округлилися від обурення.
Я? Соломійко, брешеш! скрикнув він. Бабу, чесно, я не чіпав твою лампу! Це Соломійка вчора тут тіктоки знімала, стрибала, як цап!
Тарас, син Надії, увійшов до вітальні його робоча куртка, пропхана мастилом та металом, звисала з плечей. Він був майстром на заводі, щетина блищала від поту, а під очима лежали тіні від нічних змін.
Мамо, годі кричати, увесь будинок гуде, сказав він, кидаючи куртку на скрипучу вішалку. Це просто лампа, старий сміття! Навіщо через неї бійку влаштовувати?
Оксана, дружина Тараса та мати дітей, розставляла тарілки на столі, її світле волосся вибилося зі змішаного хвоста, фартух у плямах від борщу та борошна розвівався, а обличчя було стомленим від готування та прибирання.
Тарасе, не починай, сказала вона, голос напружений. Це не сміття, це мамина лампа, вона їй дорога, як память про Степана. Соломійко, Андрійку, зізнавайтеся, хто винен, і ми розберемось!
Лампа на підлозі перетворилася не просто на зламаний предмет, а на символ родинної розгардіяжі, де кожен бачив у ній свої образи, втому й нестачу уваги.
До вечора сварка розгоралася з новою силою. Вітальня, освітлена тьмяною люстрою з облупленою фарбою, дзичала від суперечок. Надія сиділа у старому кріслі з вицвітлою оббивкою, латаючи вовняну шкарпетку, її голка блискала, а клубок ниток котився по підлокітнику. Тарас пив чай з тріснутої кружки з написом «Найкращий майстер», газета з кросвордом лежала зімятою на столі. Оксана мила посуд у кухні, але її голос долітав крізь відчинені двері, де пахло борщем та кропом. Соломійка гортала підручник з біології, навушники звисали на шиї, а Андрійко будував хитку вежу з кубиків, яка відразу ж розвалювалася з глухим стуком.
Соломійко, я ж бачила, ти вчора у вітальні свої танці знімала! сказала Надія, окуляри зїхали на ніс. Лампа сама на підлогу не впала!
Соломійка кинула підручник на диван, щоки почервоніли, а голос задрижав.
Бабу, я танцювала, але лампу не чіпала! скрикнула вона, коса гойдалася. Це Андрійко, він зранку з мячем носився, я чула, як він його об стіну бив!
Андрійко підскочив, кубики розсипалися по паркету, а толстовка піднялася.
Я з мячем? Соломійко, ти навмисне! скрикнув він, ткнувши пальцем у сестру. Я взагалі у своїй кімнаті був, у гонки грав! Бабу, вона бреше!
Тарас відставив кружку, чай бризнув на скатертину, голос був роздратованим.
Мамо, це стара лампа, навіщо ти розходилася? сказав він, потираючи скроні. У нас хата як базар, я на заводі по дванадцять годин горблю, а ви через сміття ревете, ніби на ринку!
Оксана зайшла з кухні, витираючи руки фартухом, очі блиснули, брови зсунулися.
Тарасе, це не сміття, це мамина память про Степана! сказала вона, голос задрижав. І не тисни на дітей, вони не винні, вони просто діти! Надіє Степанівно, давайте розберемося без крику.
Надія підвелася, халат зашуршав, а голка впала з рук, уколовши палець.
Память? Оксано, ця лампа усе, що в мене залишилося від Степана! скрикнула вона, очі заблищали. Ми під нею листи читали, весілля планували! А ви ви мене за стару непотрібну вважаєте, у власній хаті!
Соломійка схопилася, рюкзак упав з дивану, аСоломійка вибігла з дому, важкі дерев’яні двері гупнули за нею, а рюкзак болтався на плечі, як покинута надія.
